Краса, що любується собою, згодом, хвалиться віком.
Так, згодом звикаєш до всього на світі.
До таксистів, що розказують порнографічні історії,
До можливості аборту, до алкоголю, лицемірства,
Провінційної драматургії, дешевих пейзажів,
До різноманіття всіх і вся.
З часом скалки твого циферблату не так ранять,
До них звикаєш, як до холодної глибини озера
Зважившись перейти на інший берег.
Тут ти відчував безсмертя юності, чесноти духу,
А ступивши в намул озера поволі осягаєш холод його дна
Та зміїне хвилювання водоростей, що обплітають стегна,
Чіпляються за литки;
Скло від розбитої пляшки пива ріже п’яти.
І от ти добираєшся на інший берег
І в тебе рубці на животі наче позбувся жовчного,
Струни чола, що грають задумливу тужливу пісню втрати,
А порнократія, яка раніше викликала подив –
Тепер знаходить у тобі не прийняття, але розуміння.
Так буває.
З часом усе згладжує місяць, ніч і літепле шумовиння екрану.
Я повинен слухати шум,
Повинен слухати...
Інакше коли розвернусь,
Інакше коли я розвернусь!!!!
За мною стоятимуть утопленики,
Яких я тримав за руки:
Розбухлі, зелені мертвяки
Обвішані темними водоростями часу.
23.04.2023
Краса і жах,і людина живе між цих двох полюсів. 
