Нема Максима.
Смерть його вкусила
Випущена нашим
Східним сусідом,
Якому замало –
Зносити міста,
Нищити поля,
З рідної хати
Людей виганяти.
Йому потрібні
Журні звуки ліри,
Наше безсоння
І наша зневіра.
Вирвати з клумби
Всесвітньої слави
Цвіт щонайкращий
Вкраїни-держави.
Нема Максима…
А міг би гуляти
Під час відпустки
З рудим котом
Вулицями Києва,
Пиво втягати,
У своїй кімнаті
Дивитись кіно
А чи просто спати,
Сон ясний лапати.
З березнем та сонцем
Міг піти б до лісу,
Там знайти фіалки,
Ті, що у свій цвіт
Увібрали барву
Неба у безхмар’я
Міг би дочекатись
Дня, коли піде
Ворог з краю сонця,
Соняха й калини,
І втягати запах
Миру і дитини.
Міг кота б любити
І кохати жінку,
Сирник свій коронний
У печі спекти.
До сніданку мамі
Рідній піднести.
Фотографувати
Міг би школярів,
Які забули тривог
Повітряних кроки,
Бомбосховища, підвали
ТА он-лайн-уроки.
І місто Кия
Світлити б ти міг,
Не скручуючи
Свій спокій у ріг.
Не боячись
Прильоту ракет,
Зустрічі з ними тет-а-тет
Й усім, що гуде
І б’є під дих.
Міг би написати
Багато книг
Про те, що війна –
Це цариця безсонь,
На фронті щодня
Випускає вогонь.
Кладе він бійців,
Наче трави коса.
Ну ось і Максим – в небеса!
Багато про що
Написати б він міг,
Якби від ворожого тиску не ліг
В своїх тридцять три –
В вік Ісуса Христа…
Кров в землю – густа…
У пам’яті ж нашій Максим завжди буде.
Народ український його не забуде.
Хоч мало прожив, та багато зробив:
Як праведник жив, Україні служив.
