«He who binds to himself a joy
Does the winged life destroy…»
(William Blake)
У долину анемон білих
Повернусь я весняним вітром,
Холодним як вічна Істина.
У долину очитку квітучого
Повернусь диким каменем,
Важким, наче мої спогади.
У долину весняних вишень
Повернусь сірим птахом –
Легким, наче дотик квітня.
Муза в хітоні дірявому
Нашіптує щось потаємне –
Приховане від ока буденності
Під золою злою торішніх пожеж.
А жебрак ренесансу Спіноза
Грає на скрипці світла місячного
За склом прозорого міста,
Де одягають в гіматій Гекату
Сажотруси срібних годинників
Журби хвилин закіптюжених,
Які наче старі монети
Збирають коти-нумізмати
Чорні, як мертве Сонце
Старої бабці-галактики
Загубленої за видноколом.
Я повернусь.
Назбиравши для вас світла.
Пристібуючи його кванти фібулами
До вовняних пеплосів
Імен-блукальців.
Колись подобалось прогулюватись Херсонесом і прислухатись до моря, до каменів...
Слава Україні!
Слава ЗСУ!
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Мені часто сниться Крим - я дуже любив ту землю і любив мандрувати тим казковим краєм.... Для мене Крим - суцільна ностальгія. Лишається вірити і сподіватись, що прийде час великого повернення....
Цей твір як занурення в інший вимір. Можна прочитати швидко - впасти каменем на дно. Можна поволі висмоктувати, як мед із вощини диких бджіл. Він якийсь - чесний.
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за такий цікавий відгук і розуміння моїх творів!