Вийшов в дозор нічний місяць,
Зверху як куля Земля вся видна.
Ніч тишою Непроглядною повна,
І таємної нічної природа сильна.
У кожному кутку ховаються тіні,
Свідки доль і відносин.
Вибіг юнак з будинку бігом,
Та й штовхнув роздратовано в бордюр чоботом.
Крикнув Місяцю: "Полюби мене ти,
Буду носити тобі вічно квіти.
Кинула дівчина мене, чомусь
Я тепер один, видно потрібно комусь.
Дивно так глянув зверху місяць,
А втім промовчив з досадом він.
ЯК же приємні слова і повірив,
Вирішив його поступово перевірити.
Кинув зверху сяйво місячне,
Жовте, чудове, зіркове, ніжно безумне.
І зачарував хлопчика собою,
Тут же прирік він душевний спокій.
Ніжні почуття у природі сильні,
Часто зустрічались коханням повні.
Кожну ніч хлопчик п'янів,
Ближче і ближче до місяця він хотів.
Та одного разу обійняв він місяця і застигнув,
Тут місячно-холодний задум був,
Щоб нікому він не дістався,
Холод у його серце тут же пробрався.
Ходять всі пари до нього, на холмі
Камінь великий стоїть в тишині.
І вночі сяє небувалим він світлом,
І освітлює дорогу всім до Світанку.
Він символ кохання і звісно, без суперечки,
Це кохання безкінечне і без роздору.
А вночі ласкає той камінь місяць
І з ним засипає, під ранок вона.
Тільки чогось в передостаннім рядку мені замість місяця "луна" чується. 
