Коли ж напевно все даремно,
То я лишусь така як є:
Скажу ”Бувай” над міру чемно
І вийду в сукні із фойє
На люту зиму вулиць міста,
На ожеледицю і сніг.
І поспитаю у таксиста:
”От Ви скажіть, ну як він міг?!”
Водій зведе на мить плечима
І повезе мене у ніч,
Де низка ліхтарів ледь блима
І сипле світло обабіч
Вже опівнічної дороги,
Що вперше повна самоти...
Мені образливо? Так, трохи,
Але найдужчий біль – в листи.
О, ці мої листи в конвертах!
Як букініст чи антиквар
Їх перечитую вчетверте
Й перекладаю як тягар
З одного столу в іншу шафку,
З одного шифоньєра в стіл...
Мені чомусь безмежно тяжко
Від всіх моїх колишніх слів,
Від снів і радісних ілюзій...
О, ні, я мала, мала знать,
Що неодмінно так і буде,
Та не хотіла визнавать...
Хотіла, мабуть, як дитина
Загратися і не збагнуть:
Що ти – не мій. Чужа людина
Своєю вже не може буть.
І я в таксі, в червоній сукні,
У босоніжках, без пальто
Зізналася собі: майбутнє
Це чистий аркуш чи листок,
Чи може взагалі – сторінка
(Синонімічний довгий ряд)...
А на щоці – ні не сльозинка,
Сніжинка тала. І летять
Уздовж дороги в ніч вітрини,
Будинки, станції метро...
І мені просто трохи зимно
В таксі у сукні без пальто.
сюжетні вірші зачіпають по-особливому. У Вашому ж вірші - сюжет в сюжеті, так би мовити: ось тут Ви зупинили таксі, а тут - уже про Ваші листи... Цікаво! Дякую!
Оксанка відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Гарний вірш.
