I 1
– Приїхали... – промовив водій і, зупинивши машину, показав рукою на лісосмугу, яка майже до самих гілок була засипана снігом. Поряд повинна бути дорога до села. Ми вийшли з машини, і не роздумуючи, попрямували навпростець. Тітка Ольга і мама йшли попереду. Я зі своїм невисоким зростом ледь витягала ноги зі снігу і знову пірнала. Йшли мовчки. Був чудовий зимовий ранок. Сонячні промені виблискували на сніжному полі. Здавалось вони розбивались на маленькі частинки і безладно плигали по ньому. Від цієї білизни і блиску було боляче очам. Ось і перша хата. Це хата тітоньки Олени. Мною оволодів жах. Защеміло серце. Що скоїлось? Чому Вірочка пішла з життя?..
Двір був очищений від снігу. Посеред двору на табуретах стояла труна, над якою тужила тітка Олена. Колір її обличчя зливався з кольором чорного одягу. Вона раз-за-разом промовляла одні і ті ж слова: «Донечко, пробач! Це мене Бог карає за мій гріх...» Батько мовчки дивився на мертву доньку. По його щоках котились сльози. Поряд стояв чоловік Віри. Його постать ледь похитувалась. Плакали сестри і брат. Мало хто міг стримати сльози .
Хтось дав команду: «Час!». Труна з тілом на чоловічих плечах попливла з двору. До кладовища йшли через все село. Дорога була старанно очищена від снігу односельчанами. Дорога… Остання дорога…
Я зайшла в будинок. На дивані сиділа сусідка, а в дитячому ліжку бавились двоє діточок. Старшій Світлані три роки, вона ще не вміла ходити, бо народилась з психічними вадами. Після цих пологів з Вірою щось скоїлось. Стала мовчазна і до всього байдужа, але діточок своїх любила безмежно. Наталка – гарненька, здорова дівчинка. Завтра їй виповниться рік. Дві сирітки. Що їх жде в цьому житті? Одна надія на бабусю і дідуся. З моїх очей нестримно потекли сльози, швиденько вийшла на подвір’я, до болю стиснулось серце. Вдома у мене залишилося двоє маленьких діточок. Мені нестерпно захотілось їх обійняти і сказати: «Не бійтеся, я ніколи вас не залишу».
Вечоріло. Після поминків люди повільно розходились. Я пішла до дітей. Дівчатка капризували і кликали маму. Маленькі не розуміли, що більше ніколи не побачать своєї матусі. Вранці ми роз’їхались по домівках. Мене довгий час не залишала думка: «Що таку тиху, добру, молоду жінку змусило накласти на себе руки? Мабуть, післяпологова, незрозуміла для багатьох, хвороба штовхнула її на той світ.»
II
Минав час. Чоловік Віри жив в сусідньому селі, в будинку збудованому разом з Вірою. Вона так і не встигла погосподарювати в ньому. Дядько Іван з тіткою Оленою трішки оговталися. Онуки росли біля них. Півроку минуло з дня смерті доньки. Батьки вирішили влаштувати поминки. Та ось з грішми скрутно. « Поїду до Олександри. Вона обіцяла допомогти.» - промовив дядько до дружини. «Щось сьогодні дужче болить нога. Проклятий осколок, жити не дає. Ну нічого, помалу доїду», – подумав він, сів на велосипед і поїхав.
Тітка займалась онучками. Подивилась на годинника. «Час повернутись, де ж він є?» – запитала сама в себе. Вклала дітей спати і вийшла надвір. « Уже зовсім темно, а його немає...», – шепотіла сама собі. Вдивляється в темряву. Мелькнула постать. Вона кинулась назустріч. Перед нею стояв племінник. «Де дядько? – суворо запитала хлопця, -Де?» – «Тітонько, заспокойтесь», – глухо промовив той.Серце жінки закалатало, відчуваючи біду.
«Говори, що з ним?!» – закричала Олена на все подвір’я. «Дядька... не-не-не-ма-є, – заїкаючись промовив племінник, - його збила машина. Тітонько, тітонько...» -
злякано повторював хлопчина.
– Тітонько, тітонько, не хвилюйтесь. Та вона вже нерухомо лежала на землі. Племінник підняв непритомне тіло і заніс до хати. Нервово почав шукати нашатир. Тремтячими руками відкрив пляшечку, підніс до обличчя. За мить вона відкрила очі.
"Іва-а-не-е-е!" – промовила вона якимось дивним голосом. Здавалось луна покотилась по всій Землі. Але Іван її не чув.
Після смерті чоловіка тітка дуже змарніла. Її коси зовсім побіліли. На
обличчі з'явилися глибокі зморшки. Серце стало слабим. Тітка
Олена злягла. Дітей забрав їх батько. Старшу відразу відправив у спец-інтернат. А меньшу залишив біля себе. Тітка після лікування піднялась і почала помаленьку возитися по господарству . Але думка про свій гріх постійно переслідувала її. Вона час від часу повторювала: "Грішна я, грішна!" Що б це значило? – думала я. Така славна сім’я. Ніяких прикрощів. Виховали четверо дітей в мирі і злагоді. В чому її гріх?
III
Дорога стрічкою стелилася під колеса нашого автомобіля. В усіх був гарний настрій. Ми так давно не бачили тітоньку Олену. Після смерті чоловіка вона переїхала жити в сусіднє село, ближче до доньки. І тепер живе на березі прозорої, як дівоча сльоза і швидкої, як гірський струмок, річки, з чудовою назвою «Ворскла». Залишилось декілька кілометрів. Обабіч дерева бігли нам назустріч. Ліворуч за ними –золоте море пшениці переливалось оксамитовими хвилями. Праворуч – величезний червоний "господар" упевнено плив по полю. Одна за одною прибували вантажівки, і велетень щедро наповнював їх зерном. Вантажівки урочисто везли золотий скарб на елеватор. Спостерігаючи за всім цим, я не помітила, як під’їхали до села. Ось і двір тітоньки Олени. Квіти, квіти, квіти... Скільки ж їх?.. Вона худорлява, в білій хустинці , вибігла нам назустріч.
" Господи, як давно я вас не бачила, скучила за всіма! Проходьте!" -схвильовано запрошувала нас в дім, обнімаючи кожного.
"Як багато у вас квітів!" – промовила я.
Тітонька з ніжним сумом відказала: "Вірочка дуже любила жоржини, хай ростуть. Я розмовляю з ними, неначе з донечкою спілкуюся". Не встигли зайти в дім, як вона вже до столу кличе. Сіли обідати. " Ось ви приїхали і я згадала, як Вірочка приїздила на вихідні з міста весела така, добра", – промовила тітонька, і одним ковтком спорожнила чарку. Я здивовано подивилась на неї. Вона зніяковіло запитала: "Дивно?"
"Так!" – відповіла я.
"Дивно не дивно, але чарка залишилась моєю єдиною подругою,
яка може мене зрозуміти і трохи заспокоїти".
"Тітонько, ми всі вас розуміємо і любимо, а що допомогти – говоріть, ми допоможемо".
"Е, племінничко, ніхто мені вже не допоможе"
Наповнила ще одну чарчину і завзято, як добрий пияка, опорожнила її. Я не знала, що далі говорити, але вона сама продовжила розмову.
"Не дивуйся, заливаю свій гріх з бідою".
" Тітонько,що це ви все- гріх та гріх. Який у вас може бути гріх?"
" Краще нікому не знати. Хоча не вірю, що ти не знаєш. Мама що не розповіла?"
" Про що? "– запитала я.
"А може й не знаєш, так слухай хто твоя тітонька."
Вона щільно заплющила очі, різко хитнула головою (начебто набиралась сміливості) після чого розплющила їх і почала свою розповідь.
" Під час війни мене, як і багатьох інших молодих хлопців та дівчат, забрали до Германії. Працювали ми там дуже багато і тяжко. Але це друга історія. Головне те, що невеликою групою ми відтіля змогли втекти. Між нами був і Василь. Гарний такий, стрункий, волосся чорне, а очі блакитні- блакитні. Покохали ми одне одного. З великими перешкодами ми добралися до Москви. З тих пір почали жити з ним разом. Влаштувалися на роботу, знайшли квартиру, поганеньку, правда, але ми були щасливі. Тим часом закінчилась війна. Ми старано будували своє сімейне життя. В кінці сорок п’ятого року я завагітніла. Спочатку все було добре, та ось підходив час народжувати. Я звісно лишилася роботи. В нашій підвальній квартирі почала хворіти. Подумали ми і вирішили, що поїду народжувати додому, на свою рідну Полтавщину. Мені дуже не хотілось залишати чоловіка, вибору не було. Приїхала додому, Боже, а там і холодно, і голодно. Батько не вернувся з війни, при мамі четверо малих дітей, дорослий син з невісткою і дитиною, і я з пузом...
Тітка знову взялась за пляшку, але глянувши на мене, з почуттям провини сказала: «Не буду!». Поклала руки собі на коліна, гірко заплакала. В цей час вона була схожа на маленьку беззахистну дитину. Я розгубилась, не знала, як її заспокоїти. Тітка мабуть це зрозуміла, витерла швиденько очі фартухом і почала розповідати далі: "Під кінець вересня сорок шостого року я народила синочка. Дуже схожий на Василя, тому назвала малюка його ім’ям. Відправила листа чоловікові, розповіла про всі складні обставини, але відповіді так і не діждалась. Написала знайомим. Мені відповіли, що знають про народження синочка. До них заходив Василь і дуже хвилювався. Хотів поїхати побачити сина, та його не відпустили з роботи. Потім він зник. Більше його ніхто не бачив.
І почалися мої справжні страждання. Піч топити нічим, їсти нічого, спати ні на чому, роботи немає і повна хата дітей. Пережили ми зиму в сварках, та в голоді, та й весна нам добра не принесла. Від чоловіка ні однієї вісточки. Я зі своїм синочком зовсім була зайва.
Йшов сорок сьомий рік... З кожним днем було важче і важче. Інколи по дві доби і крихти в роті не мали. Синок мій зовсім заслаб. Зібрала я наші нехитрі пожитки, дитину взяла на руки і пішла з дому, ще не розуміючи куди іти. І вирішила добиратись до Полтави. Йшла селами, ночували з Васильком де ніч заставала, їли що попадалося. Через тиждень добралися до Полтавського вокзалу зовсім обезсилені. Синок майже весь час спав. Маленькі його пальчики почали пухнути. Я сиділа на лавці, яка находилась на платформі, на колінах лівою рукою тримала дитину, а праву протягувала вперед, тримаючи на долоні обручку – це все, що залишилося у мене, берегла на крайній випадок. Кудись спішили люди. І нікому не було діла до того, що на моїх руках вмирає немовля".
Тітка замовкла, ми також всі мовкли. Ось вона різко опустила голову і гучно застогнала. Потім випрямилася, налила собі чарку, промовила: "Пробачте!" - і поспіхом проковтнула гірку рідину . Я підійшла до неї, щоб заспокоїти і зупинити розповідь. Але тітонька відвела мею руку і сказала: " Підожди, може я вперше заговорила про це, не заважай. Головне - попереду... Так от, я сиджу з протягнутою рукою і думаю, що робити. На платформі стояв потяг. Дивлюся до вагону підходить парочка, весела така. Їм років по сорок. Я спостерігаю за ними, видно що не голодні. Вони зайшли у вагон, я слідом. Провідниця не встигла мене й зупинити. Вагон виявився купейним. Пара зайшла в купе, а я в сусіднє. Воно було вільне, я швиденько положила Василька, сунула йому під платок обручку і блискавкою вискочила з вагону. Побігла, не розуміючи куди. Бігла, падала, вставала і знову бігла до тих пір, поки не втратила свідомість. Коли опритомніла, біля мене були якісь люди, я ледве підвелась, хтось дав мені води. Відразу не розуміла, що зі мною коїлось,а потім, як прийшла до тями... "Син... Де син?.. Де Василько? Вокзал...Де вокзал?" Хтось показав в якій стороні вокзал. Я бігла, бігла... Сили не було зовсім. Мені здавалось, що стою на одному місці... Ось платформа... Але вона була пуста. Пам'ятаю, що сіла на лавку і все..."
Тітка встала, підійшла до образів, почала хреститися і тихо читати молитву. Я плакала. Підняла очі на свого чоловіка і побачила, як по його щоці стікає сльоза. Бачила вперше, як плакав мій чоловік. Помолившись, тітка знову сіла за стіл. Я не стрималась. «Тітонько, а як же ви вижили?» – запитала.
"Як? Не знаю як, мабуть, Бог допоміг. Отямилась я в лікарні. Виявилося, що за моє життя вже добу боролися. Пролежала два тиждні з запаленням легенів. Вийшла з лікарні налисо пострижена, за душою- ні копійки. Бродила по вулицях міста, так дійшла до базару. В голові ніякої думки. Коли чую, мене хтось гукає. Зупинилася. Дивлюся дядько Петро – далекий родич з сусіднього села. Почав мене розпитувати про справи. Але мені нічого було відповісти. Потім він мені говорить: «Оленко, поїхали до нас, у мене захворіла дружина, а дитину глядіти нікому. Ти для нас, як знахідка.» Я покірно, мовчки попленталася за дядьком. Потім завжди думала, що мені його сам Бог послав, тільки з запізненням. Так почала доглядати чужу дитину. Я дуже любила їхнього хлопчика. Іноді забувала, що це не мій. Для всіх синок мій був мертвим. Тітка з дядьком співчували мені. Навіть коли тітка почала ходити і вже сама могла справитись з дитиною, вони сказали, що я їм ще потрібна, бо знали, іти мені нікуди. Так я залишилась у них жити. Пізніше познайомилась з Іваном. Весною, сорок восьмого року, ми одружились. Іван був дуже добрий чоловік. Він кохав мене, а я жила з надією, що зможу його полюбити. І полюбила, бо не любити такого чоловіка не можливо... Втомила я вас своєю розповіддю. Ходімо в садок".
Тітонька Олена взяла килимок, розіслала на траві, ми всі сіли поряд. Спека вже трохи спала. Від річки линув дитячий гомін. Мої думки знову і знову повертались до розповіді. Раптом тітонька продовжила:
" Іванові я все розповіла, він мене зрозумів. Ми майже все життя розшукували Василька, а коли я була вагітна Вірочкою, з’явився мій перший чоловік.Кликав мене з собою, виправдовувався, що не його вина в тому, що так сталося .Завіряв, що кохає мене і буде любити дитину, яку я повинна народити, обіцяв ніколи не згадувати про втрату Василька, але я зрозуміла, що моє кохання до нього, пішло разом з синочком..."
Через тиждень ми поїхали додому, а через рік я дізналася, що тітка Олена померла від сердечного нападу.
IV
Поїзд набирав швидкість. Василь Степанович дивився у вікно, і під стукіт коліс тихо говорив: " Додому, додому, додому..."
Сьогодні друге травня. Путівка закінчується десятого, але він не зміг побороти в собі бажання скоріше повернутись в свою маленьку холостяцьку квартирку. Йому вже сімдесят шість років, а він одинак. А точніше можна сказати - однолюб. Так сталося, що для нього в житті була одна жінка, яку він кохав все життя - Олена, і кращої він не знайшов... Якби в молодосты він був розумніший, стриманіший все могло б бути інакше. Не потрібно було гарячкувати. До дружини б поїхав на декілька днів пізніше, а то полаявся з директором заводу, наговорив такого, що і до Полтави не дали доїхати, забрали з поїзда і заховали за грати на два роки без права листування. А Оленка, звичайно, не змогла впоратись. Голод, хворе немовля. Розгубилась бідолаха...
Недовго він був на одинці зі своїми думками. В купе з галасом завалилися троє молодиків, які були добряче напідпитку. Весело буде!.. Але ж свято...– подумав Василь Степанович.Та хлопці вляглись і відразу поснули. Він піймав себе на думці, що жалкує. Знову один. Десь години через дві провідниця розбудила його попутчиків і вони зовсім ще не протверезілі, сонні, пішли до виходу.Поїзд зупинився. Станція невелика, але на пероні людно.
" Добрий день. Зі святом Вас! "– весело привітався новий попутчик.
"Добрий-добрий. Дякую! Відкіля ти такий гарний і чемний? "– з усмішкою запитав Василь Степанович.
" Ой, не питайте. Настрій нікудишній, хоч і свято"
"Ще молодий, а настрою немає? Я в твої роки..." – подивився уважно на хлопця і замовк. Думки його полинули в післявоєнні роки. І знову згадав дружину, синочка, якого й побачити не довелось.
Та що це таке? Ні! Досить сумних думок! Такий цікавий хлопчина, поспілкуюсь краще з ним. – подумав Василь Степанович. " Ну що, давай знайомитись, юначе?"
" Валентин!" – підхопився хлопець і подав руку. " Василь Степанович!" – ледь піднявся той і прогтянув свою. На якусь мить затримав руку юнака у своїй. Хлопчина, чи то здивовано, чи то зніяковіло забрав руку і сів на місце. Василь Степанович трохи постояв в задумі, потім зробив крок назад і тихенько сів.
" Вам погано?" " Та ні. Це щось сьогодні "нахлинуло", як кажуть, на мене, – видавив із себе усмішку Василь Степанович, – Давай пообідаємо, а то одному зовсім не хочеться. Мені дівчата з санаторію сухим пайком видали такий "сидір", що на ввесь вагон вистачить. Чайку б нам". " Зараз!" – підхопився Валентин .
"Додуматись до такого, - докоряв собі Василь Степанович, - ніби зустрів свого сина...Він же зовсім молоденький. Ну нічого... Приїду додому і думки зберуться до купи", – засміявся сам до себе Василь Степанович і почав викладати на столик їжу. Та думка про хлопчину не полишала його. " Погляд... Кого він мені нагадує?.. Та що мені сьогодні ввижається? " Ось і чай. Гарячий!" – зайшов, всміхаючись, Валентин.
"Як мало потрібно одинокій людині? Поряд з’явився хлопчина, поцікавився моїм самопочуттям, посміхнувся, і я щасливий, – думав Василь Степанович,
підсовуючи огірок до Валентина. – Ну давай, будемо обідати і розповідай, що скоїлось, чому немає настрою. Іноді це допомогає".
" Ой, не знаю з чого розпочати. Все дуже складно. – Хлопчина встав, нервово пройшовся по купе і знову сів. – Розумієте, так склалось життя, що мого тата виховували зовсім чужі люди. Дідусь був льотчиком-випробувачем, бабуся – лікар. Його знайшли зовсім маленьким, голодним і дуже хворим. Лежав собі в пустому купе в щось одягнений , зверху замотаний в хустку. Тільки дякуючи дідусевим пайкам, та бабусиній професійності він і вижив. Своїх дітей у них не було . Взагалі, вони були дуже хороші люди. Жаль, я їх не пам’ятаю. Мені пішов четвертий, коли померла бабуся. Дідусь помер в рік мого народження. Після смерті дідуся, бабуся все розповіла татові і дала пакунок з одягом, в якому його знайшли. З того часу він втратив спокій,- Валентин переставляв з місця на місце, все що попадалось під руки. – Ну скажіть, потрібно бабусі про це було розповідати таткові?.. Навіщо!?"
"Думаю, так, хлопчику. Потрібно для тих, хто опинився в такому становищі. Неодмінно потрібно! – схвильовано відповідав Василь Степанович. І відразу запитав,– А ви розшукували його рідних батьків? "
"Тато розшукував більше двадцяти років, а тепер я продовжую.
"Ну і як ?"
" Їду з чергової зустрічі з пакунком таткового дитячого одягу. І, як неважко здогадатися, ні з чим. Правда, з'явився шанс. Сьогодні вранці зателефонував додому і мені батьки розповіли, що з телебачення, з передачі « Жди мене», дали ще одну адресу, і запрпонували нам поїхати на Полтавщину з татковим одягом. Так що, десь хвилин через сорок я виходжу. До ранку почекаю і першим автобусом поїду розшукувати по цій адресі".
Серце Василя Степановича ніби зупинилося в очікуванні: " Покажи, будь ласка адресу."
" Ось!" – Валентин поклав на стіл маленький папірець.
Василь Степанович одів окуляри і довго, мовчки перечитував раз-за-разом адресу. В нього пересохло в горлі, задзвеніло в голові. «Невже! Невже це може бути?» – запитав він сам у себе. Підняв голову і раптово втратив голос. Помовчав,
і якимось незнайомим голосом попросив Валентина: "Візьми мене з собою. Я потім тобі все розповім. Я знаю цю адресу..."
V
Десь через годину вони їхали по нічній Полтаві. А ще через годину,
стояли біля дверей потрібного будинку. Старенька, з ціпочком в руці, жінка відчинила їм двері. Навідь не запитуючи хто вони, запросила в дім. Яскраве світло освітлювало всі кутки кімнати. В кімнаті було охайно і затишно. Через декілька хвилин всі сиділи за столом. На столі стояли: чай, молоко, печиво, пиріжки. Була пізня ніч.
"Ну що, будемо знайомитись? – запитала господиня і зразу добавила
-Мене зовуть Олександра Пилипівна. З чим приїхали? Вам мою адресу на телебаченні дали? "
"Так!", – швидко відповів Валентин. Василь Степанович вдивлявся в обличчя жінки, йому так хотілося знайти знайомі риси, але минуло більше п’ятидесяти років...
"Я зараз все покажу", – продовжував Валентин. –
Ні,хлопчику, спочатку я дещо розповім, а тоді подивимся разом, – зупинила його Олександра Пилипівна , а сама продовжила. – Серед одягу повинна бути сорочечка-вишиванка ручної роботи. Вона білого кольору, а комірець – блакитного. Я сама її шила і сама вишивала для свого сина Мишка. На кишені вишита буква «М». Мишко був старший за Василька і ввесь одяг, який став маленький на нього діставався Васильку. Сестра мені говорила, що в той проклятий день її синочок був у цій сорочечці".
Валентин задоволено засміявся. Розвернули пакунок. Сорочечка з блакитним комірцем і літерою "М" була зверху "Так ось чого мого татка Миколою назвали", з радістю промовив Валентин.
Василь Степанович піднявся зі стільця, обережно взяв пакунок і міцно притиснув його до грудей. Очі його підступно заблищали. Хлопчина також встав і здивовано подивився на нього. Одна мить, і Валентин був в обіймах свого діда. Пакунок з дитячим одягом був поміж них, як спресована втрачена багаторічна любов сина. Олександра Пелипівна підвелася зі стільця і завмерла. Вона тількі тепер до кінця усвідомила що цей хто цей молодий, гарний хлопчина онук Олени. Василь Степанович відпустив онука і повернувся до неї. Вона вся тремтіла. Валентин підійшов, обійняв її за плечі і мовчки притулив свою шевелюру до її сивої голови. Олександра Пилипівна ,вдивляючись в обличчя Василя Степановича, промовила:
" Ну що зятьок, я тебе впізнала відразу, тільки не радіє моє серце. Скільки горя перенесла Олена через тебе. Ой і гірка її жіноча доля... А як вона тебе кохала, царство їй небесне...
Василь Степанович присів на стілець. Мовчав, але не від того що нічого було сказати, а в нього просто не було сил виправдовуватися. Він дістав пігулку, ковтнув її, запивши молоком. Олександра Пилипівна підійшла до нього ближще, поклала руку на плече і промовила: «Добре, ідіть в ту кімнату, лягайте відпочивати, а завтра поговоримо». Він встав і повільно пішов в другу кімнату. Валентин попросив дозволу зателефонувати додому в Харків. Розповівши все батькові,теж пішов відпочивати. Та ні дід, ні онук не заснули до ранку і на хвилину...
За сніданком продовжили вчорашню розмову. Василю Степановичу і Олександрі Пилипівні було про що поговорити. Десь під обід приїхав з дружиною головний герой подій - син Олени і Василя Степановича Микола. Ось тут тітка дала волю сльозам. Коли всі заспокоїлись, гуртом поїхали до могили Олени.
Весняне листя виблискувало смарагдом на деревах. Навкруги червоніли тюльпани. Біля могили стояли троє рідних чоловіків – з трьох поколінь. Стояли мовчки. Цікаво, про що думав кожен з них в ті хвилини?..
ID:
147177
Рубрика: Проза
дата надходження: 26.09.2009 18:28:49
© дата внесення змiн: 05.12.2019 21:00:37
автор: Татьяна Маляренко-Казмирук
Вкажіть причину вашої скарги
|
