__________________________________________
Спрагло відкриваю очі, дивним прагненням поцілунку багряно-оксамитового світла, розтуляю ці дві тонкі шкіряні плівочки, що захищають очне яблуко від подразнень. Саме у цей момент чужорідна капля дощу, подолавши немалий шлях від точки збору (хмари) аж сюди (на мене), потрапляє прямісінько у кулеподібний, кришталево блакитний зоровий орган, мимовільно викликаючи миттєву реакцію того, реакцію самозахисту. Повіки вибухово наповнюються свинцевою масою і наче хижа тропічна рослинка, при подразненні її чутливого сигналізуючого відростка-аналізатора, вмить скріпляються з такою напругою, що із внутрішньої сторони, чорну зорову картинку, починають прикрашати невеличкі кольорові плямки. По центру чітко вимальовується ядро химер, воно набуло найбільш насиченого, гранатового відтінку. Поступово віддаляючись від точки відліку, інтенсивність розбавляється ніжнішими тонами: пурпурний, рожевий, помаранчевий, лимонадний, тепло жовтуватий і нарешті переходить до головного життєвого – зеленого кольору. Він уже не настільки яскравий як його попередники і знаходиться майже на самому краєчку плям, тому і холодніший. А от за ним уже останній, найсміливіший відтінок – темно синій. Той градієнтом, непомітно розчиняється з загальною темрявою, розвіюючи чіткість межування цих аномалій. Відчуваю як небесна сльозинка плівкою розійшлася по поверхні рогівки. Та, спрагла і виморена пекучим повітряним потоком, що панував останнім часом над нею, зустріла несподіваного гостя короткочасним больовим імпульсом, що блискавицею прорізав оті просохлі з’єднання та шляхи між нею і колегами захисниками (повіками). Розплющую очі і пригадую своє дитинство. Саме таким виглядав світ, коли рікою лилися сльози. Все розмите і грає барвами на світлі, предмети розливаються, контури стають не чіткими, все аморфно набуває химерних форм і наче оживає. В простих буденних речах, прокидається казкове єство і отим карлючкам, що виникають внаслідок заломлення світла, уява надає нового формулювання, нового трактування, тлумачення, пояснення, надає нового життя. Інколи, такі «наполовину істоти», набувають уже відомих розуму форм невмирущих персонажів. Як он та карликова груша наприклад. При творчому спогляданні, при дії тонесенької водяної плівки на зір, вона легкотворно втілюється у всім відомий персонаж з мультфільму – Крокодила Гєну. Стоїть пам’ятником, незворушно, кинувши свій романтичний погляд десь удалечінь глибокого й захмареного склепіння небозводу. А кущик глоду, що розкинув своє гілляччя біля груші, та проріс своїм корінням в глиняно-пісочний ґрунт, з’єднавшись таким чином з нею на підземному рівні, виглядає наче вічний друг зеленого – Чебурашка. Той, в руках налякано тримає невмирущий символ їхньої дружби – подарунковий тортик. Охороняє пакунок, наче це частинка його крихітного за розміром, але безмежного за об’ємом, серця. Нікому не віддасть… Повертаюся на всі «стовісімдесять», проти сонячного шляху на небосхилі, і переді мною постають нові, незнанні досі образи. Бурхлива фантазія не просто надає їм життя, а й втілює у них дивні імена, які тепер будуть прикріплені до цих диваків на протязі всього їхнього існування. Перший – це рвана подоба прибудови з муштрованою ідеєю тимчасового притулку для автомобіля, а насправді, як пізніше виявилось – постійного, разом із батьківською, колись використовуваною в інтересах с\г, а зараз просто як склад різного причандалля, будівлею, дістають обриси дивного гібридного створіння, яке одразу ж патентується як «Слонопотам» (с). Цей, перший дивак, приймає природні водяні ванни, змиваючи летким потягом з себе усі старечі (його сонце життя уже давно перевалило за найвищу точку, і зараз помаленьку котиться до заходу) зарубцьовані рани, і передивляється ще раз усі найяскравіші події що оточували його до «обіду». Роблячи певні висновки щодо висновків, він ще раз дивується скороплинності часу і згадує себе «ранкового», коли був повен мрій, бажань, прагнень, цікавості, та жаги задобрити свої амбіційні можливості. Життєве гасло того часу: «Роби усе, що хочеш, весь світ попереду!» –, він зараз з ностальгією прокручує у своїх думках і приречено розуміє, що слова: «що хочеш», непомітно замінилися словами : «що можеш». Дійсно руки уже не ті…. Другий – це невеличка купка невдало поскладаних різнопорідних дощок, в основному дубових та букових, що невимушено притулилися до прибудови. Прикриті невеликими пластами металевих лусок бляхи, та поверх настеленими один на одного листами шиферу, у викривлені нагадують якусь неземну істоту, що ховається в незнанні умов від можливої задухи. Ця зграйка деревини теж приймає процедуру патентування і отримує назву – «Тримоглобіт» (с). Химерна істота в унісон вигинається і переміщується з відомим уже меланхолійним «Слонопотамом» (с), а тому здається, наче вона доглядає за старим мрійником. Або ж пильно контролює його вчинки, аби той в пориві спогадів про молодість, не вчинив собі повернення, завдавши таким чином руйнівних ушкоджень своєму тілу і оточуючому простору. Двоє гармонійно вписуються у навколишній пейзаж і здається, наче були тут вічність, незважаючи на той факт, що навіть вічність моє свій початок і кінець. Прибулець добряче переживає за своє майбутнє існування, а тому натягнув на себе синхронізований біоскафандр, за яким хоч і почувається безпечно, але дозволяє пускати у світ видиме тремтіння свого тіла, не здивуюся, якщо воно спричинене не постійним станом сусіда. Ось гостьова капля води, що казково спотворювала мені цей тверезий світ, розчинилася із природнім секретом зволоження очей і разом з нею розчинилися оті живі химери, які уже закарбувалися у моїй підсвідомості. Я раптом згадав, що і надалі стою під густим рятівником від розрідженої спеки – дощем. Саме він, літній, теплий, легкий для прийняття, до цього часу був найбажанішим, найомріянішим природнім явищем, для добрячої половини усього живого. Саме тому відчувається особлива атмосфера радості і відродження. Свіжість полягає не лише у зрошені пилюки, що царювала у повітряній суміші, а і особливому шепоті спраглих трав, квітників, кущів, дерев, птахів, різних тварин, які ще не втратили здатність гармоніювати з єдиним організмом – природою. Усе щебече надзвичайно проникливою і високо вібруючою мелодією вдячності, що в унісон накладається на шум дощу і передає особливу атмосферу угамування спекотливої спраги. Я закриваю очі і починаю прислухатися до цієї мелодії. Розбиваючи цей, на перший погляд, монотонний гул на декілька каналів сприйняття, я починаю відчувати як окремі нотки, звуки, вирази живої пісні, наповнюють цей небесний плач унікальним відчуттям неповторності, та надтонкої злагодженості диво оркестру. Я відчуваю, як терпляче старається вивести і налагодити ритм мелодії та частинка дощу, що б’ється з різною силою об твердо-поверхневі тіла, вибираючи місце зустрічі зовсім не хаотично, а наперед задумано, аби виконати ту чи іншу умову зіграності, озвучити той чи інший тон мелодії. Особливим підкресленням цих старань, стають уже інші ляпаси краплин, цього разу уже по водяній поверхні. Вони наче тарілки у витончено зібраній барабанній установці, своїми високими голосами підкреслюють особливі переходи ритмічності у мелодійність. Окремі доторки сліз до мого тіла є завершальною розв’язкою у ударному соло. У дивовижну зіграність, на рівні тонких вібрацій, вступають уже свідомі представники оркестру. Вони вміло підбирають мелодійні рухи диригента і видають унікальну суміш звуків кожен з свого інструменту. Надають уже зрозумілу, плавну мелодію солісту – вітру, який в свою чергу співом довершує геніальність невимовно теплої для душі композиції. Мелодія дощу/душі – це приємно… Знову ж відкриваю очі і в пориві зачарованих емоцій, які заполонили усі мої рухи, розкидаю Т-подібно свої руки і починаю тривимірно робити обертальні рухи. Голова вестибулярно випереджає мій танець на четвертину кругу, що надає ефекту оп’яніння. Я все ще чую мелодію, але уже не в змозі піддаватися лише їй. Я пришвидшую цей дощовий танець, ноги перебирають галактичні кроки все частіше і частіше. Навколо темно-зелена суміш із дерев та будівель, чим раз вони все більш і більш розмиті. – Дерево, – будівля, – дерево, – будівля, – дерево, – будівля, – дерево… Очі бігають як у космонавта на випробуванні центрофугою. І ось та мить, коли я уже не можу розрізнити, що де і як. Усе наче змішалося в однорідну коктелеподібну масу, при розмішуванні бленднром. Я в пориві незнання падаю колінами на землю. Підтримуючись руками, піднімаю погляд у небо і героїчно подумки промовляю: «Ось вона – воля…» 3араз я відчуваю лише дотики сотень дощових куль. Вони наче ножі врізаються у шкіру на руках та лиці, а потім зміями вповзають під неї і обростають своїм резиновим корінням навколо м’язів. При кожному новому порізі, минулі заростають і загладжуються, а також набирають особливої еластичної енергії. Це приводить до загально тілесного мого тонусу, я наче заряджена батарейка, яка лиш чекає моменту розрядки. Ні не просто чекає, а прагне вивільнити свою напругу, та силу накопичену в ній. Після декількох хвилин такого бомбардування, та заряджання, моє тіло безнаслідково пристосовується до нового, водяного середовища. І зараз уже сприймає ці удари прозорих сліз, як нерозлучну частинку зі своїм життям. А ті в свою чергу споріднилися з ним, і сприймають його, як невід’ємну частину свого світу. Вони доторкаються і лоскітно шепочуть резонуючи з душею. Вони зараз вільні, такі ж як і вона у цей дивний та інтригуючий момент…
Ми – одна матерія; ми – одна сім’я; ми – одна істота; ми – єдина цілісна духовна сполука… Ми – це Я, Я – це ми… Абсолют…
II
16.08.2009/??:??
ID:
149329
Рубрика: Проза
дата надходження: 10.10.2009 20:05:15
© дата внесення змiн: 10.10.2009 20:05:15
автор: Ярослав
Вкажіть причину вашої скарги
|
ну як є... Це потік думок..
