Ти прийшла на світанні
Й опустилась додолу…
Де ж воно – те кохання,
Що про нього говорять?
Де те щастя, та радість,
Нестримне бажання?!!
Ні, нема… Лише заздрість.
Марні всі сподівання,
Що знов жити захочеш,
Свою душу відкривши,
Закохатись що зможеш,
Лише раз полюбивши.
Твоє перше кохання…
Таке прекрасне, натхненне!
Немов серця пізнання, –
Чарівне, незбагненне,
Водночас – наївне
Сліпе кошеня,
Цікаве і дивне
Неслухняне маля.
Довірливе, ніжне,
Занадто грайливе,
Навіть трішки капризне,
Але дуже вразливе…
Перед ним ти відкрилась
І себе всю вручила,
Але так помилилась,
Коли в серце впустила.
Його очі – безодня,
В душі – вічна пітьма.
Досить спроб-епізодів –
В грудях камінь, – дарма!
Розбився кришталь
Твого серця в пізнанні,
Та вже пізно, на жаль.
Ти прийшла на світанні…
(10 листопада 2010 року)
ВІДМІННО!!!!!!!!Нема слів, між стрічками все так чудово сказано...
Ярослав Драч відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, я спробував розкрити у цьому вірші всю гіркоту зради першого кохання, адже саме воно є одним з найцінніших почуттів, які кожна людина відчуває у своєму житті, і втративши яке, вона водночас втрачає частинку своєї душі...
Спасибі тобі, Оленко
ти пішла, як востаннє,
а прийшла на світанні,
я все думав про щастя,
міркував про кохання...
ти навмисно натисни
підбором на шию,
все - приму, зрозумію,
ти ж так не зумієш…
сам себе не знайду:
де я? хто? чого хочу?
ти благала: «прийди!»,
ти не прятала очі…
ти дивилась крізь час,
скрізь шукаючи мене…
та у мене від змін
роздувалися вени -
невблагання себе,
почуттів не сприймання –
бо усе ж то брехня –
ти та твоє кохання…
ти пішла … недалеко,
дивилася поспіль,
я лягав не один –
із журбою у постіль,
крижану, як тебе відчуваю
підковдру,
натягав з головою –
капелюхом під кобру…
ти жила в моїх снах,
як у перше – востаннє,
пробачалась та йшла,
кожен раз, на світанні.
Ярослав Драч відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ого! Нічого собі зрезонувало!
Дякую, я навіть не чекав такого!
Оце так реакція!
Мені дуже приємно. Просто супер!