Буває раз в житті миттєвість дивна, коли сідає Щастя на плече
Метеликом барвистим і тендітним, мов Сонце душу гріє і пече…
І заговорть ніжним голосочком, і посміхнеться лагідно тобі…
Подивиться уважно прямо в очі, щось розповість, покаже вдалині…
Ще льодом скута широчінь Дніпрова, лиш щойно прилетіли журавлі,
А я вже маю відчуття прозоре, що оселився янгол у мені.
І світлі сльози капають на груди, і щось таке вирує і щемить…
Не покидай мене, примарність світанкова,
Продлись на все життя, щаслива мить.
Я добре знаю вартість того Дива. Я довго й тяжко по землі іду…
Але ж явилось Чудо Сонцелике – що подарує: радість чи біду?
Не хочу ані пити, ані їсти – одна печаль ятрить і кличе вдаль…
Я хочу знову бачить це обличчя, дивитись в очі – ніби в синю даль.
Я хочу знову чути срібний голос, слова прості проникливо звучать…
А я… витаю й слухаю… і знову… мені так ніби знову двадцять п’ять…
Я прикипаю серцем поступово, мов брость тужавію та набираюсь сил
І відчуваю ясно за спиною розмах потужних білосніжних крил.
Ти говори і смійся. Слухать буду струмок журливий слів твоїх п’янких.
Співай і дихай чистотою юні, а я побуду поруч. То ж не гріх?!?
І байдуже, про що ведеш ти мову – була б лиш поряд до скінчення днів.
Я так чекав тебе – із вирію, напевно, із далечі бурхливих спраглих снів…
