- Я люблю тебе!..
- …
- Я люблю…
- …
- Я…
- …
- …
Дах – це така штука звідки тобі видно увесь світ, і де цілому світові не видно тебе. Не до світу ТУТ. Ти прийшла подивитись сюди на себе згори. Недопалок безстрашно летить просто в калюжу, шкіриться і шипить. Чого б це? Може в нього реінкарнувалась твоя душа, яку ти, мабуть, якщо ще досі цього не сталось, виплюнула разом «бичком» на підлогу. Всередині тебе клекотить чорна смола, - ти куриш втягу з 12 років, а Мінздрав давно вже задовбався попереджувати про шкоду куріння. По правді кажучи, це не найромантичніше місце на землі. Скоріше навпаки. Безнадійно хвора покрівля зловісно тріщить навіть від вітру, а шершава цегла вздовж і трохи впоперек загиджена вульгарщиною невигадливих матів і майже ритуальних «тут був…»…все просто: просто всі, хто тут був і буде завтра, а, може, ще й сьогодні вперше, чи вдруге чи в передостаннє переживати задоволення від заборонених татом і мамою спокус, вважає за необхідне будь-що написати свій name на тлінній стіні invisible-chat-у грішних у своїй юності амбітних душ. І ти тут. Яка іронія! Одним-одна на цілій планеті. А ТУТ ти з ним. У кожній літері цього «Тут були ми. К+М=ЛЮБОВ» у кривуватому сердечку з білої крейди, як у вічному полоні. Ти лишилась в ньому, як в бермуді, outspace, outlife. Ти приходиш сюди, як до пам’ятника своєму життю, тільки без квітів. Без сліз. Безпорадно. В цигарковому диму своя скорбота і свій вимір. Твій і його. В кривуватому сердечку з білої крейди. Твоя омега там. І все це паскудне…паскудне все…ти не віриш…
- А скільки зірок вміщається у твоїх очах? В моїх майже всі. Крім однієї…та, що твоя. Та,що ти..
- Одна… я бачу одну. Мою. Твою. Тебе.
- Я…я…помираю. Від тебе. Від щастя. Дай руку… люблю!
- Я теж… я помру. Я вбила себе давно…
- Але ж…
- …
- Я помру з тобою! Я хочу! Хочеш підемо разом…
- Я піду одна…він забере мене…
- Але ж…
- …
- …
- Синдром…того самого… ну того, про що мовчать. І вмирають. Як я.
- Ти не вмреш…не вмирай…не відпущу
- …
- Світ не простить тобі… не простить!
- Я ж простила його. Світ не бачить нас ТУТ. Йому байдуже. Йому треба спати.
- …холодно…
- …тепліше, ніж в могилі…
- Хіба ти була в ній?
- Давно живу там…
- А я?
- Ти теплий. Мій…
- Прийдеш?
- Угу..
- Чекатиму…
- Чекай..я знаю де тебе шукати…якщо не прийду -…я з ним пішла. Так мусить бути..
- …
Ти пішла. Відпустила себе. Ти щодня відпускала його, щодня, як навік. Щоночі як востаннє. Востаннє його очі. Востаннє гарячий подих. Востаннє він. Востаннє ви. Востаннє світ, який не бачить тебе ТУТ.
Роздратований голос медсестри Шури з трубки мобільного конче вимагав тебе «срочно-терміново» в поліклініку до Олі Миколаївни, бо це капєц якийсь. Капєц, яким би він не був страшним, не страшніший за оте «срочно-терміново». Оля Миколаївна, не піднімаючи голови тицьнула тобі під ніс папірчик «форми ОКУД». Мабуть, там написано щось важливе, але ти не дивишся туди. Твоє німе питання ти спрямоване крізь товсте скло лікарчиних окулярів.
- Ошибочка вийшла. Там щось дєвочкі в лабораторії наплутали з аналізами. Щось там…не знаю що. Вобщем, у тебе всьо нормально. Гарна в тебе кров. Без отого…зато там інший сюрприз…
- Як?..який ще сюрприз?
- Кіндер…
- А…добре. А термін який?
- Та шось 8 тижнів…маладьож…
Ти здорова. Це «дєвочкі шось наплутали». Ти вмирала вже, а їм байдуже. Вони наплутали щось. Дєвочкі…його не було ТАМ. Зате ти прийшла. Назавжди. Не одна. Ти майже свята. І ти віриш у все, що він тобі скаже…витягнула цигарки. Та що ж це ти? Тобі не можна. Ти не одна. Ти майже свята. Підійшла до краю. Не зовсім аж до краю, бо дах уміє так раптово закінчуватись, як ніч. Він каже, що дах, це така штука звідки тобі видно увесь світ, і де світові не видно тебе…він… ти опускаєш очі услід викинутим цигаркам…
…калюжка крові на асфальті. Широко розплющені очі…він…він лежав ось тут, де його бачив цілий світ.. де під його ногами раптово закінчився дах. Він пішов. Він пішов за тобою. Та тільки ти не пішла. А він не знав. Ти була ТУТ, і життя твоє на клаптику паперу у його долоні: «Не прийшла…Я іду за тобою. Чекай…»
- Чекатиму…Я..я люблю…я люблю тебе!...
