Ах лента за лентою ган*они подавай,
Могилянський студенте, вперед і не питай!
І що то за студент, якщо стіл його не завалений лентами презервативів, поперехняблюваними стосами книжок і пустими кульочками, що дбайливо задроблені крихтами хліба?? Що то за студент, якщо підлога його була цього року помита і під ліжком не залягає сантиметр пухкого пилу із грудочками клоччя? Де ви бачили, скажіть, спудея, щоб у нього хоч два рази десь в кишені куртки не загнило яблуко, або не затух смачний недокінчений бутерброд? Так бо де ж це чувано, щоб лицар знання і науки мав коли-небудь повноцінних п’ять хвилин на споживання продуктів. Він завжди в русі, кишить і метушиться, бігає, репетує і час по часу засинає на ходу, підхрюкує і спльовує. Ранок починається із вівсянки з цибулею, ретельно покришеною і перемішаною в трішки гидотній, але такій дешевій, а тому вельми апетитній розмазні. Вирвавшись з гуртожитку - автостопом до універу. Ще не закінчивши Хрестовий похід в деканат, як вже потрібно очолювати повстання в їдальні. В цьому храмі убогості та злоякісних смородишч. А ціни такі, що половина потоку вже позаписувалася на курси з фотосинтезу, а інша вже от як кілька тижнів харчується самим лише вуглекислим газом. Після кровопролитних втрат у харчевні твоє тіло затискається в натовпі, що несеться в авдиторію. Отож тебе десантують у кімнаті наповненою дивними людьми, які ще дивніше говорять. Врешті як тільки ти розбираєшся в ситуації, лунає сирена і штаб наказує немедленно!(ну всі ж офіцери – це забичені рускоязичні солдафони-кагебісти) покинути територію семінару. Далі десятки ніндзя проходять турнікети в метро, економлячи на шмат гнилої ковбаси хоча б на вихідні. Далі монголо-татарська навала вивергається з метро, як випущена автоматна черга. Зрозуміло, що пенсіонери завмирають в застиглих позиціях, а губи в них ворушаться у молитвах – тільки б не збили і не потопталися.
Ой, пробачте – дзвонить телефон. Це моя дівчина, мушу відповісти.
- Богдан, пам’ятаєш, я тебе просила про тези для деканату?!
- …таак, - Додає трішки подумавши, - я над цим працюю
- справді? ..я тебе обожнюю!
і кохаю
і поважаю
і дуже ціную
і дуже люблю
- а я тебе постійно хочу, постійно про тебе думаю, потім знову хочу. І весь цей час не перестаю любити і невблаганно обожнювати. Ти моя лілея( на гівні!, – це додав тільки подумки і притьма з того хіхікнув!)
тваринка ти моя... Самець =)
Так..на чому я закінчив? Ага, так от – інтер’єр.З погляду комариного польоту стіл змахує на повоєнний Дрезден. Звалище книжок, гори зруйнованої макулатури, ліхтарики, мобільні, недогризки яблук, шматки печива закладками залягають в книжках. Під столом теж не згірше – Дрезденські передмістя або ж Помпеї, залиті вишуканим мотлохом – під лавою застиглої немитої пилюки ще книжки, ще списані ручки і недогризки олівців, целофанові пакети різного кольору, розміру і запаху, каструля, шматки матерії, що чекають бути вшитими у театральні штори, новорічна замуцькана шапочка Санти. Все це красується під незчисленними папірцями від цукерків та шкурками мандаринок. Місце, де є все і водночас нічого не можна знайти. Передостаннє пристанище брудних, розпарованих шкарпеток, що не вмістилися в шухляді.. Остання пристанище – це тіло студента, адже не буває настільки запотілих майок чи настільки непраних шкарпеток, а також настільки чистоплотних студентів, щоб побридитися одягнути будь-що що тільки вдасться роздобути. Одразу попри стіл, в деяких місцях навіть доторкаючись одне до одного в’ються стіни. Стіни порозклеювані стосами важливих розкладів, злободенних графіків, стікерами найнасущнішого із сущного, схемами метро, тролейбусів, автобусів, гужового транспорту тощо.
Дверцята шаф раз по раз зригають зайвий одяг, що із гідною подиву впертістю не вірить у декларований об’єм. Ці полиці – затяті брехуни, не перестають товкмачити про місткість, ще й деколи тріщать зарази! На вішалці для піджаків висять піджаки – трійко-четвірко, поряд з десяток сорочок, тепле, шерстяне пальто і два голі-голесенькі вішачки, де спочиває після довгих і виснажливих трудових буднів роботяще, втомлене, але щасливе сімейство – тато-міль, мама-міль і діти-міль. Тато міль сердечно розвалився на пологій спинці вішака і недбало читає вишкрябані на внутрішних стінах шафи написи, мама порається біля вечері, готуючи чудовий гарнір з соковитої вовняної нитки, що її сьогодні вполював їхній син на комірці пальта. Ох, як він виріс, він уже такий дорослий!
А в цей час на шафі туляться круглощокий волейбольний м’яч. Біля нього, соромливо прикривається капелюхом старенька, але все ще гарна відеокамера Sony, якій постійно надокучають стосики старих журналів, фліртують, намагаючись справити враження своєю застарілою і давно нікому непотрібною інформацією. На відтопирених дверцях мов трупи голих, зґвалтованих дівчат на плечах маніяка звисають сусідові жертви - штани, куртки і сведри. На иншій шафі, що тулиться до тої першої – стара, збита в клюфацки ковдра дбайливо прикриває пачки від капців, принтерів та моніторів, надувних жінок та іншої життєво необхідної пересічному студенту побутової техніки. А збоку, так трохи віддаля, несміливо похнюпились чіпси в пачці великій, стошістдесятиграмовій. І гадки не маю чого він їх так і не доїв!
Якщо подивитися на вікно – то так собі ніби і нічого собі вікно, хороше навіть – міцна, розсохла, облізла, полущена, а потім ще пожовтіла віконниця, задристані мухами шибки. Мухи здається клали, що за вікном так красиво мерехтять вогники у затишних оселях мешканчиків-троєщенчиків. На правій кватирці розіп’ято москітну сітку, в чиїх просвітках застряг і здох не один бравий комар. А тепер це місце, де знайшли упокій десятки чудових, веселих, людяних мошок править за пропускний пункт різному, бачте, свіжому повітрю, хай йому грець! Ліва кватирка в два рази більша і без сітки – не знаю над чим тоді замислився поважний радянський архітектор, але проектуючи схему вікон він точно не думав, що це більше буде слугувати за такий собі, вельми чудовий смітник, точно не передбачав, що щовечора через цей божественно вирізаний отвір літатимуть качани, кісточки, лупина, шкірки, курячі і свинячі кістки; що щовечора тьма всякого добра злітатиме і повільно, лапато, а іноді швидко і чворкаючи спускатиметься на голови добрих людей. Проектуючи, інженери та зодчі тієї епохи навіть не здогадувалися про весь масштаб та наслідки їхнього творіння – вони створили портал, в якому рух непотрібних речей здійснюється тільки в одному напрямку. Хоча буває, правда, що іноді залітає якийсь пташок, ну там..голуби чи горобець, щоб посрати в теплі. Під дощем, знаєте…, якось мокро. По обидва боки від вікна, впираючись в стіни, гордовито і з відчуттям якогось глибинного внутрішнього достоїнства походжають туди сюди ліжка. Їм є чого пишатися, цим мудрим старцям, цим розхитаним велетням, що як Атланти, лиш замість неба – тримають захмарні студентські тіла… і сни. О, великі стражі нічних епопей, дозвольте поправити вам ковдру! О, незворушні свідки нічних баталій, що все витримували тільки деколи скрипівши по чуть-чуть! О невблаганно терплячі конячки, що вірно галопом несли в екстазах злиті стільки пар! Я схиляю голову перед вами, о затрахані, трахано-перетрахані ложа!
Ті, чиї хребти вгиналися під тягарем гризот і плотськості безчинств,
чиї сітки придушувались до землі під тиском пристрасті розгону,
під пресом зворохоблених юнацьких поривань.
Ті, що мовчки зносили свою покірно долю, я вітаю вас!
Ба навіть зараз у цей самий момент ви непоступливо тримаєтесь на місці,
дарма що зверху йорзають туди-сюди, туди-сюди. Як скелі ви стійкі,
хоч ваші шиї здушені в руках заціпенілих і герць триває в повному розгарі.
Вам байдуже що топчуть вас ср*ками,
мов пацюків у ступі б’ють в корчах ногами.
Ви незворушні попри стогін й зойк,
навалу голих тіл і дрижень їх тертя.
О, безсловесні матадори із скрипучим серцем,
вістителі спочинку із болем мозкових шпруджин.
Дозвольте привідкрити вашу ковдру,
у чисту простинь зодягнути вас
і знову ввечері прийти у товариство,
де ви з Морфеєм смажите зефір.
Посередині кімнати стовбичать як два бовдури – два письмових столи. Все би було нічого, але вони поводяться наче два сільських підлітки, яким баба з Гамерики гроші вислала. Поначіпляли на себе купа різних цяцьок. Обвішалися різними мудрими книжками, з шухляд-кишень стирчать новомодні журнали, одеколони та інший сільськогосподарський мотлох для макіяжних робіт. З техніки – ноут, принтер, сканер, трійко телефонів, айпод та інший конструкторський пафос, що будь-який неінформатик далебі чи зміг би назвати все по іменах.
Обабіч одразу недалечко від дверей у цьому карцері, у підвонялому кубометрі плитки розкинувся унітаз, широко позіхаючи. Поруч тихенько спить стомлений йоршик. Ех!, неспокійні часи настали – криза раціону, неякісні продукти, все таке і шаурма. Зверху гидотно млосно усміхаються поліпи та інші бридкі грибо-нарости, діти численних потопів, що їх переживає клієнтура сральника, що на поверх вище. Ця аномальна зона, вівтар вивержених та невивержених вулканів настільки манюнька, що студент, якщо він хворів би на клаустрофобію радше замовить собі річний абонемент на памперси або буде ходити у попросту у шафу чи шухлядку.
- Ой, ще раз даруйте. Хтось дзвонить в двері. Мушу відчинити. Договоримо трошки пізніше. ‘Я вже йду! Іду! Секунду!’
ID:
249627
Рубрика: Проза
дата надходження: 26.03.2011 00:57:20
© дата внесення змiн: 26.03.2011 00:57:20
автор: bodiadub
Вкажіть причину вашої скарги
|