Я можу входити й виходити, бути на місці,
Та у двох або більше місцях і, до речі, водночас,
А іноді ноги все ходять малим псевдо містом,
А іноді ніби я сплю, то навряд чи вже в ньому.
І там де я є, то останнє, що бачив старіє,
Тьмяніє, руйнується, й так, бо ставало старшим,
Там речі міняються, певне складається в інше,
І так щосекунди - мов хмари, те небо їх - наше.
Я маю тих снів забагато, а хочеться більше,
Колись таки зможу відчути себе там справжнім,
То ж сплю, коли чую – життя за них рідко негірше,
А моє життя не де-небудь тотожне зі снами.
Я сплю і не сплю та ходжу, хоч насправді у ліжку,
Та тільки, скоріше за все, мене в ліжку немає,
Все бачу очима закритими, чую й не чую,
"Я є і не є" - кожен вміє, й не кожний то знає...
