Так холодно... на вулиці +30, жарке сонце навіть і не думає ховатись за хмари. Спека. Літо. Дощу вже не було декілька тижнів. Кажуть, це літо не буде багатим на дощ. Холодно.. Вечір.. ось сонце зникає.. температура повітря +25. Так, мені знову холодно. Точніше сказати не «знову», а й далі. Холодно тому, що поряд немає тебе. Немає кому зігріти. Тіло гаряче, вдосталь. Мені потрібен ти, щоб зігріти душу. Без тебе так самостньо, неспокійно. Я хочу в твої обійми. Знову відчути дотик ніжних рук. Закриваю очі і бачу твою постать. Вкотре. Бачу тебе.. у снах. Добре, що хоч туди ти приходиш. Буденність. І знову без тебе. Ти пам»ятаєш минуле літо? Це найчарівніше, що траплялось зі мною. З тобою було так затишно, комфортно. З жодною людиною я не відчувала себе настільки щасливою. Так хочеться сказати «ми». Звикла бути без тебе. За цей довгий рік.. так, я звикла. Я змирилась. Але ж ні. Що я кажу. Я не можу без тебе. Я хочу бачити тебе вдень, вночі, зранку, бачити як ти прокидаєшся, а ввечері бажати тобі гарних снів і цілувати перед сном. Я зробила фатальну помилку. Знав б ти як я хочу повернути час і все змінити. Це все я. ЦЕ наслдіки від необдуманих слів. А було ж так добре. Залежало все від мене. Дурна! Так! Інакше й не скажеш. Зруйнувала щастя своїми ж руками. Вибач, вибач – вкотре кажу сама собі. Я зламала все, що могла. Уявляю як тобі тоді було боляче. Вибач, вибач, вибач. Хочеш я повторю тобі це тисячу разів? Ні.. слова нічого не змінять. Нічого не можна повернути. Я так шкодую. Боже, ти подарував мені щастя, а я його так легко втратила. Пробач мені. Це нестерпно. Мені так хочеться тебе обійняти, міцно-міцно.. поцілувати. Я хочу зробити це і не чекати жодних осуджень. Я тебе кохаю більше, ніж люблю….
