Крихкий лід на пальцях ніг твоїх
І холодна краса, мов з лісів щойно вигнана рись,
Я на мить доторкнусь, щоби вії стопили сніг,
І ти, прошу, благаю, молю... теж на мить доторкнись.
Тут доми коробками кличуть в народі,
Мегафонами завивають сибілли, ніхто їх не чує,
Знаєш, сліпота моя теж здалась при нагоді,
Хоча б зір мій пандемоніум цей не турбує.
На кінчиках волосся - сонця промінь...
Виблискують і очі. Знать від бога теє сіяння,
Чом би пропадала я так в них, мов у безодню стогін?
Чи те страждання і зовуть коханням?
Чи вовком обернись, тебе обійму я криллям.
Чи хмарою - зігрію тебе своєю душею. Я земля твоя.
Просій мене крізь сито. Я не знаю безпліддя.
Й чекає майбутнього важка і глибока рілля.
Та тут доми коробками... смерть по народу
Все ходить, я бачу її спинним мозком. Сивію.
Збережи мою згоду, збережи мою вроду.
Не покинь, якщо раптом вдалині ослабію.
Хочеш - врятуємось двоє? Ген за дібровою
Нову державу вкладемо.
І світ запалимо любов'ю і правдою новою,
Яку побудуєм самі,а не звідкись вкрадемо...
