Дивак, як ти?Я сумую за твоїми фото.
Ще досі поливаєш її улюблений мініатюрний кактус?
Намотуєш на шию металевий дротик?
Прасуєш її сукні, такі витончені, велюрні?
Я тепер кожного разу, коли їду в метро-непритомнію.
Від тонни в'їдливих поглядів, що на мене асфальтом тиснуть.
Хочеш розповім тобі свою історію?Написану солодким верлібром,
глибоку, двотомну...
Де сторінки дихають фібрами трояндових пелюсток, ніби навмисно,
тамують рядками кисень і він гусне...
Руйнують внутрішній спокій.
Дивак, я не впізнаю твого обличчя!
Звідки сиві пасма у волоссі і мішки під очима?
Мені здається, твій стан більш, ніж критичний...
Він ховає руки по кишенях і мовчить,знизуючи плечима.
-"Знаєш, яке ліжко залишає подряпини, судомить тіло
холодними простирадлами?
Яке слізьми та ліками в агонії заляпане?
В якому тебе лейкемією зрадили...
Коли твоє серце
без неї спустошене, рване?
Лікарняне."
Цей вірш пронизаний душевним болем,розпачем,безпорадністю перед неминучою втратою близької людини... Проникливо і влучно-як постріл в самісіньке серце!..
Леона Вишневська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00