Єлі-завєт-градщина!
Ти була і є одвічна моя спадщина,
Мій наділ, моя батьківщина –
Святая Єлізавєтградщина.
Люблю твої безкрайнії поля,
Що хлібом золотяться і здаля.
Твої зеленії співучії ліси,
Бо повні вони райської краси.
Любуюся калиною у лузі:
Одна-однісінька стоїть в окрузі,
Вся білосніжна, білосніжна,
Немов би наречена ніжна;
У біло пінному віночку
Прийшла до річки, до місточка;
У радості, чи то у сумі,
Стоїть собі одна в задумі.
А то, немов, царівна-панна,
Рум’яна діва незрівнянна,
Вся царственная, величава,
Неначе сонячна заграва,
Зійшла на землю Божа Слава,
На цей забутий миром край,
Калиново-вишневий рай.
На край цей грішний і святий,
На хлібний колос золотий.
А клени, а дуби, а ясени -
Стоять всі величаво, як сини.
Стоять собі по волі і милують зір.
А зашумлять, загомонять, неначе води з гір.
А тихі заводі озер, річок, ставків –
Немов сюжети із казкових дивних слів.
А верби кучеряві, схиливши коси до води,
Замилувались, дивлячись на свою вроду.
Немов дівчата молоді,
Схилившись низько над водою,
Полощуть коси шовкові в воді,
Тихесенько співаючі веселої, а то сумної.
А квіти, різнобарвні квіти,
Немов веселі і щасливі діти,
Спочатку віку і до сих пір
Бентежать і милують зір.
Ні, це не дивний сон. Усе це наяву.
Це край, в якому я живу.
Це край мій Єлізавєтградський,
Це рід мій славний і козацький.
Благословенний і проклятий,
В усьому щирий і завзятий.
Благословенная земля,
Люблю тебе і зблизька, і здаля.
Ви, жайвори і соловейки в лісі,
І ви, малюсінькі горобчики у стрісі,
Співайте веселіше і гучніше.
Чи є ж бо що і краще, і миліше?
Ні, не було, не буде, і нема.
Усе проходить: літо і зима.
Усе проходить, все минає,
Усе у світі має край.
Одна лише Любов – одвічний рай.
В Любові ми – це ви і я,
Одна родина – Божая сім’я.
Любов Павлюченко
ID:
267436
Рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата надходження: 28.06.2011 11:28:22
© дата внесення змiн: 28.06.2011 11:28:22
автор: Лобов
Вкажіть причину вашої скарги
|
