Людина може і не знати, як вона пройде свій шлях, навіть найближчий. Може, при добрій погоді дійде пішки; може хтось зупиниться машиною і підбере; може зустріне доброго знайомого і подальший шлях буде приємніший; можу зустріне злющого і не менш дурнішого пса, який намагатиметься вкусити і зубами надати свій стиль пошиттю штанів; а може зустріне доброго песика чи лагідну кицю який/як ніжно потреться об ногу і дасть себе погладити або почесати за вушком; може проїжджаюча машина ненавмисно забризкає, обрейдає святковий наряд і настрій, та й мати звичайний одяг обмурзаний водою з калабані, також не надто приємно; може зашпортатись і впасти в ту ж калабаню, хочете – називайте її калюжою; може зимою послизнутись і впасти (певними частинами тіла) вдарившись об лід, що може за собою призвести легкий удар, кількатижневе перебування в хірургічному відділенні або й в реанімації з подальшим летальним кінцем, якщо не миттєвим; може попасти під колеса необачного водія з варіантами тих же наслідків; може чорний кіт перейти дорогу, і не уникнувши цього, людина сама накличе на себе біду. Все може бути… Так що не кажіть: “Я вже тут”, поки ще не прийшли, а краще співайте стару стрілецьку пісню: “Ми йдем вперід, над нами сонце сяє…” або як у В. Цоя “Мы идем, мы сильны и бодры…”
Так і я не знаю і не впевнений у своєму життєвому шляху, навіть найближчому. Отож, поки трапляються на шляху добра дорога при добрій погоді та при доброму товаристві, я намагаюся йти з користю та приємністю для себе близьких людей.
лютий 2008.
