Будь-який збіг з реальними обставинами випадковий.
Черга… це звичне явище в нашому повсякденному житті. Звичне, особливо в час панування радянської влади робітників і селян. Хоча вони і не здогадувались, що вони є владою, але саме вони найбільшу частку свого життя, порівняно з іншими групами населення проводили у черзі. Черги за дешевим хлібом (внаслідок “ножиць цін”.промисловості та аграрного сектору),, за часто неякісним маслом, дефіцитних крупах, ліверними і московськими ковбасами, “столичною” і “руською водкою” (навряд чи її виробники і комуністичне партійне керівництво, затверджуючи назву, мали на увазі Київську Русь чи навіть її північно-східну колонію – Московщину). Були черги і на інші речі та товари народного споживання. Все “діставалося по блату”, а то і великому. Були і довгоперспективні черги, з надією довго прожити і за якийсь десяток років одержати власне житло. І ще безліч черг в повсякденному житті радянського громадянина-споживача.
Були і залишаються, допоки існує таке невдячне Боже творіння як людина, черги по… життя.
Чоловік і жінка середніх років, сидячи на комфортному дивані обласної лікарні відділу нефрології та гемодіалізу, чекали своєї черги на аудієнцію до завідуючого відділом. В їхньої молодої дочки, раптово, без явних попередніх ознак, відмовили нирки. Єдиним порятунком життя в даних умовах був гемодіаліз. Навіть при наявному донорі до операції по трансплантації нирки дівчина була ще не готова. Її батьки сподівались, що можливо цього разу заввідділу дасть позитивну відповідь щодо наявності вільного vcwz yа сеанси гемодіалізу. Причому, цього разу вони прийшли вже з більшою сумою фінансової мотивації та стимулу для роздумів і пошуків вільного шляху для продовження земного існування їхньої доньки.
Загалом щодо фінансових стимулів, то лікарів можна поділити на декілька груп. Перша – беруть, з цілком незворушним виглядом обличчя, деякі ще і перераховують, вказуючи на недостатню суму, занадто великої суми ніколи не буває. Друга група відноситься до категорії “не треба, але дайте”, іноді вони дають такі безглузді запитання, як: “Та що ви?”, “Та нащо?” “Ну що це таке?” і т.п. Але, зробивши фальшиву гримасу незручності та сорому, беруть. Вони чимось нагадують літературного героя з роману Ільфа і Петрова “12 стільців” голубого злодія, який дуже соромився своєї звички красти, але не красти він не міг. Третя група – лікарі, які беруть належним чином, тобто усміхнувшись, подякувавши, не виражаючи фальшивого сорому (і правдивого також), ні невдоволення, якщо сума замала. Четверта група – слуги медицини, які з точки зору людяності, моральності, розуміння складного фінансового становища хворих (а будь-яка хвороба є досить витратною), або не з таких вже гуманних причин, а через вказівку “зверху”, іноді, навіть не беруть. Їх варто віднести до Червоної книги лікарів України. Задля об’єктивності варто зауважити, що окрім лікарів, беруть всі, кому дають.
Завідуючий відділом гемодіалізу відносився до першої групи вище перелічених категорій лікарів. Попереднього разу “володар становища” і не простого дорогого перстня сказав шокованим горем батькам, що немає вільних місць, хоча в його кишені і з’явилась купюра Федерального банку США з одиницею і двома нулями, як аванс. Цього разу, щойно привітавшись, батько поклав на стіл конверт, де були вище вказані купюри, але в сумі становили вже три нулі і одиницю. Заввідділом сказав, що подивиться, можливо, щось вийде. А ймовірність “виходу” передбачала декілька малоймовірних варіантів, більше ілюзійних, але з маленькою долею їх реалізації. Надія вмирає останньою, вже після смерті людини. Але ж чого в житті не буває. Можливий був перехід одного з пацієнтів з трьохразового курсу гемодіалізу на тиждень на двохразовий. Але, як правило, перехід відбувався в протилежній послідовності. Можна було припустити, що хтось поїде на операцію по трансплантації нирки. Ще один цілком реальний варіант полягав в тому, що хтось із хворих… помре. Те, що хтось вилікується від сеансів гемодіалізу було вже зовсім ілюзійним, як уявний привид за вікном темної дощової осінньої ночі. На разі не збирався їхатина операцію, і ніхто, тим більше, не збирався помирати. Одужувати думав, можливо, і не один хворий та хвора, але це було не в їх силах. Він відпровадив стурбованих батьків серед мороку їхнього горя та маленького променя надії на порятунок молодого життя доньки. Невдовзі він пішов на огляд хворих, що робив доволі рідко. По трьох залах декілька діалізників читали книги та газети, хтось дрімав чи спав, дехто слухав радіо з мобільного, один чоловік час від часу ойкав, пояснюючи це тим, що йому так легше, інша жінка говорила з медсестрою, ще інший беззмістовно дивився в стелю, немов би там були записи його майбутнього, які він ніяк не міг розгледіти крізь зашкарублість стелі та туман сьогодення. Заввідділом поговорив з черговим лікарем, медсестрами, деякими хворими, в декого глянув показники на апараті штучної нирки (швидкість, натрій та інші). Проходячи повз ліжко хворого, який спав, він ненароком зачіпив його палицю, але хворий і не прокинувся від шуму. Іне дивно: мало того, що він сильно шкутильгав на ногу, погано чув, в нього ще був цукровий діабет та сильно виражена гіпертрофія серця та з часом відмирали пальці на руках. Попри такі надбання цей хворий ще досить сильно беріг в собі волю до життя, яке б нікчемним воно не було. Хоча лікарі і не пророкували йому “многая літ”. При вході начальника молода медсестра насторожено підвела голову, але зрозумівши, що нічого поганого їй не слід чекати, дальше заглибилась в перечитування попсового жіночого журналу. “Лежать собі. То хай і лежать. Мені легше.”. Заввідділом оглянув лікарства того хворого, які кололи після діалізу. Це були ампули вітамінів та ще одне лікарство, яке вводилось по частинах з однієї ампули. Він оглянувся, немов хотів щось запитати в медсестри, але бачачи, що вона і не дивиться в його сторону, взяв почату з минулого разу ампулу в руки, щоб краще було видно. Медсестра боковим зором вловила рух рукою “вищого” лікаря. “Він краще знає, мені що до того”. Та за декілька секунд весь набір ліків знову був поблизу хворого.
Закінчувався робочий день. Як завжди, не добувши 10 – 15 хвилин, згідно розпорядку, заввідділу поїхав до дому. Тепер він вимушено не користувався своєю машиною, то ж вимушений був йти на маршрутку. Вийшовши з переповненого мікроавтобуса, він немов би провірив свою кишеню жакета, але замість гаманця виймав маленьку ампулу, викинувши її в смітник.
Вже сидячи в дома після ситної вечері, попиваючи дорогий фруктовий чай, аромат якого поширився по всій кімнаті, заввідділу, а тепер ситий чоловік, нагодований своєї дружиною, і який після споживання доброї їжі мав схильність до філософствування, вже не вперше запитав свою другу половину про сенс смерті. Тепер він мав настрій більше послухати, аніж говорити самому.
- Я вже не раз тобі відповідала, і моя думка може лише дещо підкорегуватися. Сенс смерті мав би бути в корегуванні кількості населення, якщо цього не зробила природа – обмеження кількості запліднення та народження, і не робить людина – через медицину і правові норми. Але очевидно, тут не помічається логічного сенсу смерті. Вона, як і кохання, сліпа. Мало того, що кількість населення цієї руйнівної планети загрозливо зростає, то найбільша смертність і в тих країнах Азії та Африки, де найбільша народжуваність. А білу Європу все більше наповнюють представники інших рас з тих же Азії та Африки. А війни, збройні конфлікти. А глобальні катастрофи, хоча нерідко вони і є наслідком людської руйнівної діяльності.
- Ну добре. Ти береш надто загально, а щодо окремих, конкретних випадків.
- Конкретні? Ось тобі конкретний приклад, останній, про який я прочитала, і в якому стовідсотково виражена логіка та справедливість смерті. Після полювання і понадмірної п’янки, серед мисливців зайшла мова про вправність у стрільбі в ціль. В той час вони вийшли з лісу, проходили повз цвинтар. Один з мисливців, вихованих в дусі атеїзму, похвалився, що влучить в той дальший хрест. Хтось почав його відмовляти, але він швидко схопив свою шістнадцятку, звів курки і вистрілив. Влучно. Верхня частина хреста розсипалась на кусочки. Ісус лишився без голови і без грудей. Всі замовкли, а він хвалебно розсміявся. Пішли дальше. Тема розмови перейшла на інше. Дальше вони добиралися своїми машинами. Вони проїжджали повз незавершену новобудову. На плитах, на рівні метра від землі, лежали металічні труби, які були значно довші від плит. Сталося ДТП. В ньому був лише один постраждалий. Попри сп’яніння, влучний стрілець вів своє авто. Не зрозуміло чому, він не справився з керуванням, і на швидкості мало не доїхав до плит. Його зупинила труба. Вона пройшла крізь лобове скло, його шию і голову, відірвавши її від тіла, крізь заднє скло було видно темно-червоний кінець труби. Це було Боже покарання.
- Ти права. – він замовк, задумавшись.
- Але в більшості випадків, принаймні мені відомих, смерть немає логіки і сенсу. Беручи до уваги твою роботу, і те, що не так аж рідко трапляються випадки смерті під час і поза діалізом, та й взагалі, сама хвороба нирок, то аж ніяк не скажеш, що всі вони заслуговують такої кари. Звичайно, є і ще гірше, але і від того хай Бог милує. Навряд чи хтось з них доходив до алкоголізму чи наркоманії. А в той же час, скільки тих алкашів, бомжів, циган п’ють хто зна що і скільки, валяються будь-де. Немало людей на діалізі ще мають великий потенціал до пізнання, позитивного пізнання життя. Це – розумні, талановиті, енергійні люди ї. а як писав Альфред Моуді, сенс життя полягає в любові та знаннях, хоча і останні бувають досить різними, як з позитивними, так і негативними наслідками. Додають ще третій компонент, з чим я погоджуюсь – справедливість.але вона часто буває надто суб’єктивована. А та, наближена до об’єктивності… ЇЇ немає, вона понівечена і зґвалтована. Не встигнуть загоїтися її рани, як вона знову піддається насильству. І в цьому ще раз видо відсутність логічного сенсу смерті. Кажуть. Що сенс смерті в логічному завершенні пройденого земного шляху. Але ж ми все рідше бачимо ту “безболісну кончину”, про яку так ревно моляться священики і парафіяни в церквах. Тай чи 80 – 90 років, хіба це завжди достатня межа? Звичайно, справа не в кількості, а в якості. Але при менш-більш нормальному здоров’ї, розуму (чи зворотня послідовність) та матеріальному становищі, навряд чи хтось відмовився б прожити сотню і більше років. За легендами в Гіперборії люди помирали після довгих років життя. в доброму фізичному стані, не в такому, як теперішні пенсіонери, і помирали від перенасичення життям.
Я цілком погоджуюсь в доцільності смерті, навіть її необхідності, коли людина приречена на довготривалі моральні та фізичні страждання. Мова не лише про тих, хто в комі. Ті люди позбавлені майже всіх радостей земного існування. А який сенс в тих ночах і днях, беззмістовних та пустих, в кращому випадку, майже пустих, на хоча б приємні дрібнички та якийсь позитивний результат, і повні на болісну, але безперспективну турботу рідних та близьких. На приклад. Той хворий старший чоловік, про якого ти раніше розказував: він на діалізі, має цукровий діабет, ходить з палицею, хворе серце, досить поганий слух, зір не набагато кращий, ще й відмирають пальці рук. І надії на одужання ніхто з лікарів не дає.
Дружина промовила останні слова немов із знаком питання. Але не так про надію, вона сама, хоча і не медик, добре розуміла, що йому вже не одужання, як про сенс його існування. Заввідділом промовчав.
На його місці, я б молила Господа про позбавлення від цих земних страждань – про смерть. – продовжувала вона. – Навіщо така в’язка прив’язаність, на мою думку, слово сильна тут не підходить, до цього світу з його переважаючими болями, смутком, стражданнями? Будда саме останнім називав життя. А причинами наших страждань – наші почуття, емоції, бажання. Частково це мені нагадує нерозумну муху, яка, при наявності безлічі різних альтернатив польоту, вона все ж летить на липучу ленту в центрі кімнати, де вже приклеєні багато інших нерухомих мух. Як не дивно, чи то як не сумно, не так вже рідко, смерть і є позбавленням від земних страждань. А стан душі, свідомості, незатьмареного людського розуму визначає і процес помирання та реальності Потойбіччя. Пам’ятаєш, за дзен-буддизмом, найбільше мистецтво людини – мистецтво помирати. Можливо, і не найбільше, але одне з найбільших. Адже це приготування перед найбільшою подорожею людської душі. І не обов’язково сприймати потрапляння одразу в класичний рай чи пекло. Якщо людина помирає легко, їй – її душі буде легко і в Потойбіччі. Маючи на увазі твій фах, з чорною іронією можна стверджувати, діалізник, який помер, звільнив місце для життя, вірніше для його підтримки, іншому чи іншій, кого доля затягнула в цю пастку.
Можливо й так, можливо… - замислено відповів чоловік.
На цьому його дружина вирішила завершити їхню філософську розмову, чи то свій монолог.
А зранку наступного дня в ординаторську зателефонував син хворого, про якого вище йшла мова, і з синівським смутком повідомив про смерть батька. І звільнилось ще одне місце на діалізі – в черзі за життя.
22 – 23.03. 2009.
ID:
276550
Рубрика: Проза
дата надходження: 23.08.2011 08:50:05
© дата внесення змiн: 23.08.2011 08:50:05
автор: Ярослав Дорожний
Вкажіть причину вашої скарги
|
А лікарі з останньої категорії мені ніколи і не зустрічалися....
...
