На бруківці затоптані ночі,
Чорнотою між нею межують
І прості перехожі, охочі
Упіймати трамвай, голосують.
Розлітаються, мов паперові
Голуби, як махнеш рукою
І етюди місцеві ранкові
Повні щастя п’янкого спокою.
Розкажи мені вицвілу казку
Зі сторінок пожовтілих, затертих:
Як би так обернути поразку
В перемозі запевнить щоб впертих?
Як би стати на щабель до неба?
Як би сонця торкнути рукою?
Коли є така сильна потреба:
Поважать те, що я є собою.
Не розсіюватись на смуту?
Не лічити синці упавши?
І не випивши горя отруту,
Йти, життєвий екзамен склавши.
Ти промовиш: та це ж бо казка –
і поринеш у вічні думи.
Хоча знаєш, а кожна ж поразка
перемогою вийшла в задумі.
А не вийшло – то мабуть так треба,
Ми гартуємо дух боротьбою,
Якщо є така вперта потреба:
Поважать те, що ми є собою.
