В кімнаті сіріє, - це фарби нової зими заливають її своєю байдужістю, від якої ніколи не присниться сніг, не відіб*ється блиск місяця в чиїхось очах - від неї просто ніяк. Моторошно... Чутно як пориви вітру розбиваються об шибку вікна, як гуркотить сталева решітка, що ні, не захищає, вона загороджує і не пускає.. і не впускає...
У кімнаті сидить вона, і в цьому немає нічого дивного... Так само як і в тому, що на її ногах товсті волохаті шкарпетки, на плечах зморщений від пролитого чаю, пропалених цигарками дирочок, халат... Своє постійно-штучне тепло дарує вітерець з вентилятора. Не тривке тепло, його не достатньо... В її очах миготить екран комп*ютера... Бо там є він. Точніше не зараз, але він там є. І це єдина мождивість бути разом. Іграшки долі. Іграшки! А сльози справжні... Тільки вона нічого про це не говорить... А ще в середині її тіла живе оця передноворічна "подарункова" хвороба, що змушує кашляти до запаморочень, постійно шморгати носом... Та це не так важливо, коли... коли клавіші натискаються імпульсивно, коли збивається дихання... Все нагадує казку... Та в середиі її серця живе біль, що як та решітка гримить неначе кандалами...
Пізно. Він йде спати. За вікном темінь і сире повітря... А вона щє довго сидітиме перед темним екранчиком, і можливо, лише він і непроглядна темрява ночі знатимуть що коїться там, - всередині неї... Тоді, коли не чутно шуму з-на двору, коли не працює вентилятор, коли ... коли вона сам на сам з собою...
