* * *
Хто не палив своїх віршів —
Не знає їм ціни,
Багатство непрочитаних ще слів
До жалю крає, виклика чуття вини,
Бо не зумів віршу подарувать життя,
Його новонародженого віддав я на поталу
Вогню, який залишить з нього лиш сміття.
Горить вогонь… а з ним твоя душа помалу,
Яка закохана у віршовані рядки,
Не слави прагне, а того натхнення,
Що пожне закоренілі сердечні будяки
І на папері намалює шлях спасення.
З пером в руці ти змінюєш цей світ,
Що манівцями ходить у пітьмі,
Що у немочі не здатен на політ,
А лиш на пошуки прекрасного в золі.
Народжені в душевнім криці,
У стоголосім мітингу твоїх думок,
Заслані з небес, мов диво-птиці,
Твої вірші, що полягали на листок,
Очікують гарячих язиків,
Які навіки згублять їх, зітруть…
Вони вмирають, адже ти досі не зумів
Їм простелити до люблячого серця путь…