Ми читали книги лишень ті,
що пишуть самі себе,
і в перервах між безкінечними рядками
у незліченні миті
викурювали тисячі важливих паперів,
щоб знищити пил,
який скидали нічні метелики
з крил на ліхтар, старий,
немов світ, де немає ні часу, ні можливостей.
А коли світло згасало
в пам'яті лишався один вислів,
твердий і впевнений:
"у травні не буває злих".
Відтоді й минуле переставало існувати,
машини часу заміняли ліфти.
Ними часто подорожували
вниз головою ті,
хто погано малює,
інколи й ті, хто робить те добре,
хто відвідував образотворчі гуртки,
де вчився тримати зброю в руках -
вони дійсно малювали круто,
але всі їх витвори були маячнею,
відтворюваною іншими
мільйони разів і значно раніше.
Минуло багато років,
щезло, згоріло, розклалося
й висохло, наче ріки повні чужої крові,
щоки сяяли яскр́авіше,
сліз ставало дедалі більше,
серця охолоджувалися в солоній повені.
Наші телефони повідкидали
свої спіральні хвости,
зменшилися, схудли,
відтепер уміщувалися в долоні,
вони еволюціонували,
змінивши циферблат
на нецікаве об'ємне кіно,
яким пропонували гратися.
Відтоді нам постійно було сумно
й за кухлями жовтих напоїв
читали ми книги, що пишуть самі себе,
дивились їм в очі,
гортаючи сторінки забували,
що "у травні не буває злих",
не те щоб погана пам'ять,
а просто ніхто того вислову не розумів...
