Я шукаю себе - поміж втрат, перероджень і віршів,
Знов надривно зриваю всі маски облудні з лиця.
Твої очі мій всесвіт спалили дощенту. Навіщо?
Проростаю в слова, за які небеса не простять.
Прориваюсь крізь хащі самотньо-схололого світу,
Попри все сподіваюсь на трепетне диво із див.
Нерозквітла любов, непромовлена в небо молитва
Не наситить сердець... Хоч у снах ти до мне прийди!
Ми злились у екстазі в розпещених маревах ночі,
Ця пульсація тіл нереально-реальна до сліз.
Переломлено грані між "можна" і "я тебе хочу!",
Проникаю у світ твій, лишаючи в серці поріз.
Чи суккуба, чи муза, чи згусток болючих інерцій?
Проростаю у сни, що лишають тебе на вустах.
Відсудомить до ранку. Здається, знов вирвали серце.
Чи забуду? - Не зможу! Палають сумні небеса...
валькірія відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Бачу, що маю ще одного шанувальника... Мої віршики люблять, коли їх читають і проживають разом з ними те, що в них написано... а раптом і справді колись оживуть?...