Вона дивилася крізь мене. Думала про щось важке.
– А в Німеччині, – сказав я, дивлячись на її руку , – йде дощ.
Вона поглянула на мене, вперше.
Вона зачиняла двері, повертала ключа. Я дивився. Лопатки її ходили. Волосся гойдалося. Я чекав. Вона замкнула двері, немов у минуле. Обернулася, помітно хвилюючись. Губи її здригнулися.
Я обхопив її. Лопатки тремтіли.
Цілував довго.
Вона не пручалася.
Цвів бузок.
Вона була в бузковому платті.
На вулиці чекав її чоловік.
Я запросив її. Вона опустила голову.
Ми не йшли, бігли. Я щось говорив. Вона слухала.
Блакитне світло, крізь штори. Фіолетовий сарафан падає на стілець. По килиму, засміченому піском, коліна, до крові.
– Виявляється, – дивилася вона мені в очі, – є ще пристрасть.
– І тільки?
– Уже в моєму житті була, –вона дивилася пильно, – одна пристрасть, якої я не могла позбутися. Два роки.
– Лише? – сказав я, схопивши її обличчя.
– Це було так боляче, – накрила мої долоні своїми, – так пекло і горіло, і можна було кинути все, і піти світ за очі.
–Я буду, – сказав я, – любити тебе вічність.
– Може ти, – мовила вона, – любиш те, що любиш?
Ми зійшли на вершину пагорба. Вив вітер, пронизливий. Тьмяна трава гнулася.
– Отут? – запитав я, – холодно?
– Чому? – усміхнулася вона, і вітер викрав з її очей дві сльози.
– А й правда. – Опустив я руки.
Вона стала роздягатися. Зняла светра. Розстебнула ліфчик.
– Ей! – гукнула вона, – хто нас бачить і чує, – я хочу бути бажаною. І вона закружляла светром над своєю головою. Як прапором останньої надії.
Вітер підсилювався. Я зняв куртку. Кинув під її ноги. Вона опустилася на коліна.
– Зніми, – сказала вона, – з мене штани, будь ласка.
Я зняв. Обхопив її груди.
Мені не хотілося класти її. Земля вже була холодна. «Мати – сира земля», – кружляло в моєму мозку. Але перед очима розкривалися її груди. Розкривалися її руками, з-під куртки. Вона була проста, балонова. І зовсім її не зігрівала. Я пригорнувся до неї. Гладив руками її сідниці, намагаючись зігріти пальці. Але не було сил терпіти.
– Ну, – обхопила вона мою голову, – не страждай так. Я ж твоя.
Я повалив її.
Гулом відповіла земля.
Я перевернув її на себе.
– Ти застудишся. – підтиснула вона свої руки мені під спину.
– Я ввесь горю.
– У тебе жар.
– Це в тебе там усе горить.
– Люблю, люблю.
Коли мерхнуло світло в очах, я думав: «Кохана, допоможи!» І її подих сдмухував з мене сум. І сонце знову сходило на сході. І птахи співали, а не скиглили. І вітер дзвенів, а не вив. І листя несла осінь у затишні місця. І хмари ще виглядали молодими.
Вона лежала незручно. Але тягла до мене руки.
– Ну ж бо!
Я порпався з ременем. Згорблючись у салоні низького автомобіля. Нещадно дзвонив мобільник. Вітер бився зовні. Дощ тарабанив по даху. Вона лежала незручно. Чекала.
– Вибач, – бурмотів я, – просувуючи пальці вільної руки їй межи ніг.
Жовте листя липло до скла, з розмаху.
Нещадно дзвонив мобильник, що впав кудись.
І в готелі був холод. Ми стягнули матрац на підлогу. Вона лежала так, що вже нічого за нею не було видно. Ні обшарпанних дверей, виквацяних моторошною фарбою. Ні розбитого замка, у щілини якого зазирав коридор.
Її груди і закинуте назад підборіддя.
Її тремтячі пальці і більше нічого в усьому світі.
Я бився на ній, і був німим.
Я хотів розповісти їй про любов. Та забув слова. І наплів багато зайвого. Їй на посміховище.
У темряві блищала сльоза.
– У мене, – казала вона в завіконня, – було сім коханців. Усі вони говорили: «Я люблю тебе». Але вони випарувалися.
Був тільки промінь фар, запізнілої машини. Та мені вистачило, щоб надивитися на її обличчя. З однією сльозою.
Вона, мінлива, як вітер, приїхала, щоб провести одну тільки ніч...
У чужій квартирі.
Моя мова, відстала і неслухняна. Лише іноді – ніжна.
Її тіло, ніжне завжди і слухняне.
І зоря неба листопада, що мерзне. Там, за високими вікнами чужого пристанища.
Між зараслим мохом корінням і зовсім ще кволою травою, по темному дерну, сочилися струмочки. То вмирав зовсім чорний тепер сніг. Уривками торсався вітер, між зовсім ще голими вітами. Але червоне мереживо хмар, ще холодних у тіні, але, тепліших у променях сонця вже йшло на місто.
Я рятувався втечею.
Від любові. У крижану завісу дня.
Вона полюбила іншого.
Вона дала мені книгу. Почитати. Вона любила читання.
Я робив із книгою те, що зробив би з нею. Поїдав очима. Обмацував. Затискав. Загинав-розгинав. Пестив. М'яв сторінки. Дряпав їх нігтями. Підкреслював то одне місце, що сподобалося, то інше. Вивчав напам'ять. Слинив пальці, перегортаючи. Думав про високе і нице. Вдихав аромат фарби. Кидав на диван. Хватав знову. Скреготав зубами від безсилля що-небудь змінити в ній. І впивався захопленням.
Щоранку і вечора я чекав від неї листа.
Не було.
Я не відходив від телефону, чекав її дзвоника.
Телефон мовчав.
Вона прийшла неждано.
У чорному.
– Я не візьму тебе, – сказав я, – тільки роздягнися.
– Присягнися.
– Хочеш, – підійшов я до вазона китайської троянди, – буду їсти землю?
– Не треба.
Дивлячись мені в очі, зняла все.
«Мадонна», написав єдиний вірш Наталі Пушкін.
Я підійшов. Обійняв її. Лопатки її тремтіли. Вона не пручалася.
Я підняв її. Вона стала важчою. І поніс.
Стіну палив захід сонця. Дзвонив телефон, на розрив.
Але я вже нічого не бачив.
Нічого не чув.
Уже не дихав.
ID:
311048
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 03.02.2012 12:47:16
© дата внесення змiн: 03.02.2012 12:47:16
автор: zeitglas
Вкажіть причину вашої скарги
|
