Минає юнацький романтизм, а разом із ним спроби зробити мову більш насиченою метафорами та іншим (трешем?). Одного разу прокидаєшся і розумієш, що візерунки, сплетені зі слів, вже не дарують колишню радість. Бажання все спрощувати характерне лише для дорослих; діти зустрічають складнощі радісно; підлітки з приємним обуренням, яке змушує їх діяти. Прості речення. Вони подобаються тільки дорослим. Навіть першокласник - двієчник полюбляє складносурядні та складнопідрядні речення (хоча й не знає цих термінів). Я вам (собі?) не заздрю. Мені шкода вас (себе?).
Колись одна дівчина плакала над рядками з «Лелії» (не добропорядної Лесі Українки, а менш моральної Жорж Санд). Вона так і не дочитала її до кінця. Зупинилася на одинадцятій сторінці, бо їй хотілося вмерти через те, що не в змозі так писати. Сьогодні цей роман певно залишив би ї байдужою. Дівча подорослішала. Бідолаха, вона вже ніколи не буде тією – живою, часом незрозумілою та імпульсивною. До речі, їй і маски вже непотрібні, які вона так полюбляла приміряти. Обличчя, воно стерлося (наче було намальованим, а хтось погрався ластиком).
Вірші. Неримована рима (кумедне поєднання, о, це називають оксюморон – про це, здається, співав гурт Акадо) повільно зника. А у ній щось цікаве, невідточене і первісне. Коли вона зійде нанівець, віршів більш не буде. Навіщо витрачати час (так, дорослі панічно бояться губити час – якась параноя, набута з роками).
Доросла людина доволі рідко занотовує свої справжні думки - як вони вже перестають вміщатися у голові.
У дитинстві та в період юності наївно віриш, що написане тобою, хтось колись десь прочитає. Саме тому дуже хочеться зупинитися, аби не відчувати на собі ці страшні та незворотні зміни. Та треба йти (не знаю тільки навіщо?), вперед (бо рух однобічний). Коли ліміт сил буде вичерпано, доведеться повзти. Мовчки.
