Я лишилась одна серед круків -
Чорносмолих у небі птахів.
Більш тривожних і пагубних звуків
Не стрічалось у світі мені.
Сніг пішов... Ближче навіть до зливи
Став подібним, аніж до дощу.
Мов пекельні убивчі мотиви
Душу жадібно стисли мою.
У відчуженій болю натузі
Серед парку у сніг упаду,
Я розплачусь в шаленій напрузі
І до неба в мольбі закричу!
Я шептатиму Богу молитви!
Вже й не знаю, чого я прошу...
Резонують в душі усі ритми -
Я й незчуюсь, як очі стулю.
Так чудово!.. Тут криги немає,
Й наче легше я стала ступать.
Над воло́шками жайвор співає,
Все навколо - одна благодать!..
Та чомусь стало раптом колю́че
У нозі, у руці, в голові,
Розразився по тілу пекучим
Лютим жаром мороз уві сні.
Вже не стало ні співу, ні поля.
Вже я бачу не сон, а себе
У морозі смертельній неволі -
Холод жаром у жилах росте.
Я забудусь в жахливому бо́лі
У незмозі нічого зробить...
Не відчую холодні долоні -
Більш тепло у руках не біжить...
Я здригнуся - останнє що чула...
Загасились іскринки в очах.
І замерзла краплина на скулах -
Не з'явлюся я більше у снах...
Відновилася пам'ять в думках -
Наче блискавка... Знову жива!
Хтось, розбивши сльозину у крах,
До тепла міцно лід пригорта...
Я не знаю: чи в серці, чи в мозку
Народився в мені знову вік.
Я з душі болю горстку
Упустила з минулим у сніг...
Прекрасний і чуттєвий вірш. В ньому скільки поччутів, що я просто гублюся і не знаю, що сказати. Це красиво, так невимовно красиво написано. Тому величезне спасибі Авторові за таке творіння. Браво!
Мені неймовірно приємно!)
