Хочу вернутись в дитинство, в ті дні,
Коли ще нічого не знала,
Коли ще думки в мене були одні -
Щоб мрія скоріше збувалась.
Коли я жила у святилищі мрій,
Не знала ще розпачу й болю,
Навколо творився світ свій і новий,
Усмішкою сяяла доля.
Колись вітерець, що здимавсь на вустах,
З кульбабок здував парашути,
Коли у душі не зривався ще страх,
Що миті ті можуть минути.
Лились діамантові слізоньки нишком,
Бо лікті й коліна розбиті.
Проте на обличчі зростала усмішка
В ті дивні волошкові миті.
Коли ще не знала чужий світ людей
Й чому ті дорослі сварились,
Коли у своєму ще світі дітей
Планети блакитні творились.
Коли воєдино мрії зливалися
З реальністю й просто летіли,
Далеко в безмірність невпинно звивались
Туди, де зірки миготіли.
І втомлені очі й думки веселкові
Пірнули на дно сновидінь,
Матусині губи з теплом і любов'ю
Створили для захисту тінь.
Голівонька тихо й замріяно спала.
А мрії і далі творились,
І нова галактика в них оживала,
І нові світи мені снились.
Ось що я знову побачити хочу
Той час, що дитинством ми звали,
Ті теплі і ніжні ромашкові ночі,
І сни по яких ми блукали.
Дитинство пішло, полетіло в світи,
До зір, як з кульбаб парашути,
Втекло навіки. Його тільки ти
Нізащо не зможеш забути.
)
