Для діда Миколи не легко живеться,
На старості літ не так все вдається.
Баба все бурчить немає їй впину,
А ще при нагоді штовхає у спину.
Штовхає у спину, немовби здуріла,
Вже давно в руках, а Кличка є сила.
Раненько поспати не дасть все бубнить,
Мов би в ній сто бісів у одній сидить.
А як одружились щиро так кохала,
Мовби та лебідка по хаті літала.
Душа вилітала, кров кипіла в жилах,
Ох була в Миколи тоді міцна сила.
Підхопить на руки молоду дружину,
Таку ніжну, щиру лиш його єдину.
А тепер, що робити? Немов з дуба впала,
Давно вже забула, як клятву давала.
Годі вже терпіти, треба честь і мати,
На розлучення піду бабу подавати.
Як прийшов до суду довго міркував,
Але все ж заяву якось написав.
Не має вже сили, баба геть здуріла,
На старості років певно розлюбила.
Суддя подивився на діда з-під лоба,
Водночас смішно, та ще й чомусь шкода.
На роздуми місяць добре обміркуйте,
Свою бабу також добре підготуйте.
Як майно нажите будете ділити,
Може малолітні є у вас ще діти?
Як прийшов додому і відкрив лиш рота,
Баба перебила - діду є робота.
Досить вже ходити по світу коптити,
Треба нову лаву під вікном зробити.
Стара вже трухлява уся розвалилась,
Чомусь цілу ніч вона мені снилась.
Як колись бувало сядемо на лавку,
Ти мене пригорнеш не пустиш до ранку.
Серце стрепенулось, душа затремтіла,
Все ж пам’ятає, напевно любила.
До біса ті суди, ті поневіряння,
Як змайструю лаву поверну кохання!
