Вечір. Лягаю спати.
Щоб це на ніч почитати?
Книжки перебираю
І «Кобзар» Шевченка витягаю.
Зміст передивився,
На назві «Сон» я зупинився.
Перед сном «Сон» вирішив почитати,
До потрібної сторінки починаю гортати.
Знайшов. Читаю
Помаленьку, не поспішаю.
Задумався над тим, про що читав.
Як поет оце писав?
Як слова так легко підбирати?
Це дар треба мати,
Як ніби жартувати
Все необхідне передати?
І як добре, що пройшли оті роки,
Коли страждали за панів наші чоловіки й жінки.
Думав, думав й задрімав,
Раптом з ліжка я упав.
Злякав стукіт у вікно,
Чую я його давно.
До вікна підходжу, відкриваю,
Тінь у темноті не розпізнаю.
«Доброго вечора, синок!»
Сказав мені лисуватий дідок.
«І Вам доброї ночі!»
Відповів протираючи очі.
«А чи можна, сину, до твоєї хати
Ненадовго завітати?»
«Пробачте, хіба я Вас знаю?
Щось ніяк не впізнаю.»
«Так ж як не знаєш?
Мою ти книжку зараз читаєш.»
Не на жарт злякався,
Стукіт серця відчуваю.
Звідки він дізнався
Кого я зараз читаю?
«А звідки Ви знаєте кого ..?
Та й Ви уже давно того ...»
Вирвались слова самі собою,
Поки думав, що це робиться зі мною.
А тим часом незнайомець наближався,
Хочу щось сказати, але не зумів,
Хоч як і не старався.
Він у вікно залетів.
Залетів?! Думаєте я почав жартувати,
Хочете запитати: А як?
Ну що ж вам сказати?
Піднявся в повітря і як птах
Залетів, почав кружляти,
Все в кімнаті розглядати,
А я стоячи, мовчав.
Що робити? Що казати? Я не знав.
Він до ліжка підлітає,
Бере «Кобзар», розглядає.
Шевченко: Нарешті повне видання,
Ніяка вже не рилась тут свиня.
Все надрукували,
А в наш час забороняли.
Я: Ви були рабами,
Над вами цар стояв,
Робилось все вашими руками,
Хоч не кожен того царя знав.
А ми уже здобули волю,
Самі обираємо собі долю.
Шевченко: Скажу, що і на волі,
Не знаєте ви, сину, волі.
Нічого з тих часів не змінилось,
Все як було, так і залишилось.
А чи не хочеш політати
Ти зі мною?
Зможу все тобі на власні очі показати.
Не хочу даремно спорити з тобою.
Я: Я б із радістю до вашої компанії приєднався,
Разом з вами політав,
Разом з вами прогулявся,
Але Бог мені того не дав.
Не вмію я літати,
Лиш можу Вам запропонувати,
По землі погуляти,
Щоб змогли все мені Ви розказати.
До мене руку протягнув,
А я свою йому подав,
Легко і спокійно
В повітря він мене підняв.
З переляку очі я закрив,
А він тоді мене пустив,
Сам, сюди як залітав,
Так і назад через вікно вилітав.
Завис в повітрі й боюся ворухнутись,
Щоб не впасти наниз чи обстелю не лупнутись.
Махає до мене рукою,
Мов промовляє: «Лети за мною.»
І я за ним лечу,
Щоб зачекав кричу.
Гори, скелі, висота
І уся земная красота
З пташиного польоту перед мною.
«Лечу, лечу я за тобою.»
Майже з Шевченком я зрівнявся,
А ж раптом в полі крик здійнявся:
Це плакала дитина, яку мати залишала.
А куди ж іде мати?
А мати – хліб заробляти.
Від ранку до ранку у пана у полі працювала,
Лиш на мить прийшла нагодувати дитину,
А тоді знову в поле, щоб гонили як скотину.
Він летів, не зупинявся.
Догнати його намагався,
Майже з Шевченком я зрівнявся,
А ж раптом в болотах крик здійнявся:
Це козаки кричали,
А над ними літали двоголові орли,
Вони фундамент закладали,
На їх кістках місто звели.
Він летів, не зупинявся,
А ж раптом суржик в небі здійнявся
І тут він зменшив швидкість:
Українець не рідною розмовляв,
Це була не рідкість,
Бо ж мови пастухів ніхто не поважав.
Шевченко: Завжди, коли це бачу,
Ніколи не можу надивитися
Та й із цим ніколи не змиритися,
Бо обрав собі він долю, навіть не собачу.
Собакам і то більше кісток кидають,
А їм дістається те, що собаки залишають.
Далі ми летіли,
Між собою не розмовляли.
До якогось будинку долетіли,
Де люди працювали.
Бачу із будинку виходить моя мати,
Я до нею руками починаю махати,
А вона продовжує працювати,
Мене не помічає.
Гуркіт. Шум. Вона до хати,
Комусь там попу підтирає.
А він ще й сердито до неї промовляє,
Вона мовчить і голову схиляє.
Погляд від цієї картини відвів
І свого тата я узрів.
Працює, аж поти заливають,
А його ще й якісь дядьки матюкають,
Він мовчить і голову схиляє,
Крик завис в повітрі, не стихає.
Нічого я не зрозумів,
Але продовжував, летів.
А ж бачу рідний прапор майорить –
Синьо- блакитний, наш, висить
І у вогні він не згорить.
Хто це? Хто це там кричить?
Це дві подружки привітались,
Бо ж годину не бачились,
А стільки всього дізнались,
Що не знають, з чого почати.
Та краще б вони мовчали,
Ніж про це розмовляли,
Бо коли із них одна заговорила,
Її мова ледь мене не вбила.
« Али подруга ты слыхала,
Что наша власть законопроект приняла,
Чтоб сделать русскую второй
И вскоре станет нам она родной.»
Почув і ледь на землю не упав –
Свою сестру у ній впізнав.
«Невже моя, сестриця,
Невже ти стала москалиця?»
На очах сльоза появилась.
«Ти ж укараїнкою народилась».
Шевченко: Вірю хлопче в щирість сліз твоїх,
Але самі не змінемо ми їх,
Ворог в глиб уже закрався
І свого моменту дочекався.
Якщо зараз його не розбити,
То не будемо, українці, мати де житти,
Бо не буде України,
Залишаться самі руїни.
В огні окраденую збудять,
Самі ж назвуться нам братами.
Люди, схаменіться,
Завжди будемо для них рабами.
На цих словах він рукою помахав
І за горизонтом десь пропав,
А в то момент я закричав,
Бо ж ліжка упав.
На крик прийшла сестриця:
«Ну от з’явилась, москалиця. »
Сестра: Чому ти так кричав?
Що ж ліжка упав?
Злякались батько й мати.
Ходи, за стіл будем уде сідати.
Я: А чому російською не розмовляєш,
Ти ж її ріднішою вважаєш?
Сестра: Не розумію. Що з тобою?
Ти не сильно вдаривсь головою?
Усміхаючись, швидко вийшла із кімнати,
Був готовий вже подушку запускати.
На ноги я піднявся,
Біля ліжка «Кобзар» валявся
І тут я зрозумів, що то лиш сон був.
Скоро я й уже про все забув.
ID:
398869
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 07.02.2013 00:11:02
© дата внесення змiн: 07.02.2013 00:11:02
автор: Назар Йордовський
Вкажіть причину вашої скарги
|
очень интересно
