До 70-річчя жертв Голодомору
Сиджу собі біля стола.
Сама сиджу. Нема нікого.
Сім’я великою була,
Та я одна лишилась з того.
Пішли бабуся і дідусь,
За ними ненька моя, тато,
Мої брати Іван, Карпусь,
Їх винесли учора з хати.
Сестрички любі в той четвер
Не піднялися вже із ліжка,
І дядько Яків вже помер…
Ой, як болять у мене ніжки!
І тітку Раю відвезли на край села –
Там скільки люду!..
До чого все оце вела? -
Та скоро й я із ними буду.
Немає сили підвестить,
А треба хоть води напитись…
- Дай, Боже, сили хрест нести,
Іще тепла, щоби зігрітись!
Нема ні хмизу, кізяків,
Щоб протопити нашу хату,
Та в мене й моченьки нема
Підняти вже оту лопату…
Ніхто не йде, мовчить наш двір,
Що гомонів…Куде все ділось?
Лиш чую з серця: «Доню, вір!
Ти піднімись, візьмись за діло –
Ти дійдеш, доню, на город,
Там ще знайдеш собі, що з’їсти –
Он, лобода вже поросла,
І щавель викинув ще листя…»
Дав Боже підвестись мені –
Долізла в сіни. Посиділа…
Які тяжкі були ті дні...
Та щастя, що молитись вміла!
Хотів Господь, щоб я жила,
Переказала про недолю.
Тоді на ноги я звелась…
О, дітки, бережіть ви волю!
Не дайте рідної землі
Отим чужинцям! Будьте з Богом,
Не зводьте ви в собі «кремлі»,
І буде вчасна допомога!
06.04.2013
