Спочатку цей - старший,
Що схожий на диню.
З величезним носом,
Він не пам’ятає навіть свого імені.
Скільки він п’є!
Скільки він уже випив!
Він не поворухне пальцем.
Він не може більше цього зробити.
Він на останній стадії.
Він - король, володар.
Він заливає у себе кожної ночі
Паршиве вино.
На ранок він прокидається в церкві.
Він спав напівстоячи.
Схожий на бліду ритуальну свічку.
Він видає звуки.
Дивиться блукаючим поглядом.
Кажу вам, панове,
Ці люди – вони не думають,
Вони моляться.
За ним інший, із брудним волоссям,
Що в житті гребінця не бачив
Він злий, як собака.
Навіть коли віддасть свою сорочку щасливому біднякові.
Котрий зійшовся з Денізою-
Дівчиною з міста,
З іншого міста,
Так і живе.
Займається справами
У своєму маленькому капелюсі,
У своєму куцому пальто,
У крихітному авто.
Він робить вигляд,
що нітрохи не прикидається,
Доки грає багатого,
З порожніми кишенями.
Треба сказати Вам, панове,
що такі люди – вони не живуть,
а тільки вдають із себе.
Є і інші: матір, що нічого не каже,
Або несе маячню
Із ранку до вечора…
Розглядає вуса батька,
Що колись умер, підслизнувшись.
А зараз він дивиться своїм апостольським поглядом
З фотокартки в дерев'яній рамі
На своє потомство, що голосно чавкає,
Допиваючи вже охололий суп.
І десь там є бабця,
Що весь час трясеться,
І кожен чекає, щоб вона сконала,
Тому, як грошики всі у неї.
І жодна душа не чує,
про що говорять її нещасні руки.
Треба сказати, панове,
Ці люди – вони не говорять,
Вони рахують.
Але, але…
От же вона, Фріда,
Прекрасна, наче сонце.
Вона кохає мене так сильно,
як і я її.
І ми часто мріємо,
Як матимемо свій будинок,
Там буде багато вікон,
І майже не буде стін.
Ми будему щасливі у цьому домі.
І навіть якщо це не безсумлінно,
То все ж таки може бути,
Тому, що інші про це не мріють.
Інші – вони кажуть, що я не вартий такої.
А вона занадто прекрасна,
щ я здатен тільки дерти кішок.
Я ніколи не вбивав кішок!
Або це було давно
Або я цього не пам’ятаю,
Це занадто складно...
Інші цього не хотіли б…
Вони не хотіли б…
Іноді, при зустрічі,
Вдаючи, що це несподівано,
З очима, повними слізьми,
вона мовить до мене,
що покидає мене,
що не залишить мене.
І тоді, лише на мить, панове,
Я їй вірю. Тільки на мить,
Панове, тільки на одну мить.
Тому, що від цих людей- він них не йдуть, панове,
Їх не лишають, панове,
Не лишають…
Одначе, вже запізно, панове,
Час мені йти додому.
ID:
425540
Рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата надходження: 17.05.2013 13:50:47
© дата внесення змiн: 17.05.2013 13:50:47
автор: Ольга Міртова
Вкажіть причину вашої скарги
|
