Це ж, мабуть, така неймовірна романтика:
Бути баригою на центральному вокзалі,
Купувати вагони, повні пустих місць.
Це ж яка влада…Відчуваєш себе як не богом,
То, принаймні, наближеним.
Тримати в руках папірці, насичені простором,
Бути володарем часу, в межах доби перетнути будь-яку
Тисячу миль – на це, знаєш, не кожен здатний.
Всюди, де люди кладуть залізничні дороги,
Зможеш потрапити й ти.
Кожен барига хоча б раз за життя хотів
Гайнути туди, де не знайде ні начальник, ні жінка.
На день, чи на два, а, може й назавжди.
Адже все у твоїх руках, друже.
У твоїх немитих, нечесних, та все ж людських руках.
Тепер на вокзалі немає бариг.
Ні, не тому, що професія непрестижна,
чи немає попиту. Затям, попит завжди є.
А пропозиція…все вирішує влада:
Бюрократія, квитки за паспортом. Ну, ти знаєш.
За зручність, безпеку, та й, врешті, порядок,
Потрібно платити баригами із центрального вокзалу.
Та, зрештою, кому потрібні бариги,
Такі наближені до небес і зневажені землею,
Із папірцями своїми, такі як ти і я?
P.S. Все йде у небуття. Рано чи пізно. Але дещо все ж залишає слід.
ID:
428188
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 29.05.2013 22:33:18
© дата внесення змiн: 29.05.2013 22:53:42
автор: Олександр Ткачинський
Вкажіть причину вашої скарги
|
