Як сорок зим вразять твоє чоло
І поле вроди сплужать вглибину,
Вбрання літ юних, що в красі цвіло,
Старим лахміттям стане в мить одну.
Коли спитають:«Де ж краса лежить,
Де весь той скарб твоїх квітучих днів?»
Що скажеш ти, коли з очей біжить
Лиш сором, що пусту хвалу змінив.
Та ти хвалу велику мати б міг,
Якби сказав:«Ось мій прекрасний син –
Мого життя красу в собі зберіг
І успіх мій нестиме далі він!»
Новим життям твоє б він поновив –
Теплом твою б холодну кров зігрів.
William Shakespeare
Sonnet 2
When forty winters shall besiege thy brow,
And dig deep trenches in thy beauty's field,
Thy youth's proud livery, so gazed on now,
Will be a tatter'd weed, of small worth held:
Then being ask'd where all thy beauty lies,
Where all the treasure of thy lusty days,
To say, within thine own deep-sunken eyes,
Were an all-eating shame and thriftless praise.
How much more praise deserved thy beauty's use,
If thou couldst answer 'This fair child of mine
Shall sum my count and make my old excuse,'
Proving his beauty by succession thine!
This were to be new made when thou art old,
And see thy blood warm when thou feel'st it cold.