Чарівна квітка сонячних світанків
забутих істин, праведних доріг,
минає все, лише кохання
тихенько стелить повість біля ніг.
З останніми дощами весняними,
з краплинами цілющої грози,
стирає пам'ять все навіки суще,
але судить її ти не спіши..
Як замовкають голоси вітрів,
переродившись в громові октави,
усе минуле тане без зусиль
й нема йому вже виправдання нами.
Зростає щастя стеблами лиш раз
і проситься душею до блаженства,
лиш над життям панує снами час
й бере від цього своє верховенство.
І важко повернути його біг,
де сміх чи жаль застигли в німій позі.
Чарівна квітка!
Вмерти не спіши..,
бо у печалі згубиш свою прозу.
