Крізь зажаті судини в вісках,
Просочилось шалене зізнання,
Що живу я не з тими й не так,
Як так праглось у роки зростання.
Ходиш наче, не ті береги
І навкруг скрізь чужинські забори.
Так і хочеться крикнуть в роки:
Де я, люди! А скрізь лиш заброди.
І будинки навкруг не мої
І той парк пожовтів й скоро впаде,
Ще й задавлені тиском мізки
І ще очі червоні і впалі.
Якось мрячно і мерзне душа,
Точно знаю, не тим я займаюсь.
Плакать буду, вже ради нема,
Що ж нарешті добрався до краю.
Хтось могутній керує життям,
Іздаля, щоб себе не вказати.
Лиш на Бога надія моя
І на те, щоб навчив ще прощати.
Скрізь навколо забродна журба
І вже я в ній також розчинився,
Ще й до того навколо нема,
Віри в щастя, а сплін знов завівся.
І клокоче в нутрі таєна,
Від якої сягаєш ти жаху,
Що не той я, а того й нема,
Що так вірив у щастя й розраду.
Що так вірно всміхався всім дням,
Мляво томним й шалено веселим.
Не повернеться більше моя,
Юна радість, зітлілого неба..
дякую, дуже приємно...
