Нудьгує небо, сльозами течуть
сліпі дощі пронизливо осінні,
то сіючись, вмивають, то січуть
під свист вітрів алеї тополині.
Безперестанку, протягом доби,
раз-по-раз доторкаючись до шибки,
метляє гілля ветхої верби,
а в хащах десь крізь стогони і крики,
тріщать зі скрипом лісові музики,
і чується відлуння боротьби,
де щезник переховує скарби
під стовбуром тремтячої осики.
Краплини барабанять по дахах.
Про щось буденне булькають калюжі.
І поки смеркне в чистих небесах,
останню зграю в позахмарній стужі
все доганяє одинокий птах.
Незатишно. Та осені – байдуже,
що світло не витворює дива,
з тих пір як сонце світить, та не дуже.
Звичайно, зеленіє ще трава,
та осінь головне не надолужить.
В прискоренні коловороту днів
скидає вечір золоту корону.
Щось пророкують карканням ворони...
В сплетінні грив, мов коні вороні,
розбурхуючи хмари навісні,
ведуть вітри небесні перегони.
Але, буває, вітер розжене
завісу хмар, і на якусь годину
з туманів гляне небо осяйне
і кине людям листопадним днем
останню соломинку – павутину.
І, висохлі, зашелестять дуби,
і запалають вишні над ровами,
а жовті клени протягом доби
всі пагорби застелять килимами.
І пригадаю, як тебе зустрів,
як десь брели по листі ще сухому,
і посмішку, і блиск очей з-під брів,
і потім довгий-довгий шлях додому.
Ось так і літо бабине бліде
згасає, як останнє сподівання,
і щемом безнадійного чекання,
нагадує, – ніколи і ніде
подібне свято більше не прийде,
як це було найперше і востаннє.
Моя улюблена пора року, 
А віршик беру в обране. 
дуже гарно 
