Колись я займала 99 % його душі, зараз я навіть не 1 % його життя
Був колись найближчим, найріднішим, та на відстані протягнутої руки його тримала. Мав доступ до тіла, та до душі. Та не знав, що має до останнього.
Тримала його у найпотаємніших закутках. Та не пускала до них його.
Палко. Проникливо. Відверто. Проникав в мене.
Був другом, коханцем, коханим, а не здогадувався про останнє.
Відштовхувала його, аж поки не втратила.
Ми були найріднішими і найчужішими водночас.
В голос я ніколи не говорила йому, що люблю, а от в душі, про себе, я мільйони раз казала це беззвучно дивлячись у його безтями закохані очі.
Приходив завжди, коли був потрібен. Хоча був потрібен завжди, та не знав. Звала, як друга, прощалися завжди, як коханці, а може закохані.
Мабуть.
Ми і десяти хвилин не могли провести поряд у напрузі поглядів на відстані протягнутої руки, що одразу ж впадали у вирій обопільних обіймів.
Чи то кава була такою п’янкою. Чи то він п’янив мене собою.
Я не кохала його. Так я йому казала. Він думав, що я не кохаю, та інше казали мої очі, губи, думки і тіло. Боже, як би я хотіла знати, що він все бачив і розумів.
Він був моїм сонцем.
Він був моїм всим.
Його я нікому не показувала, і лиш тепер розумію чому.
Якщо щось насправді любиш, то не розказуй про це нікому.
Ось і я так його берегла.
Поки не втратила.
Було одне у нас дерево.
Під ним ми прощалися.
Недалеко від мого дому, тому маю змогу споглядати, як воно вмирає і оживає по сезонах.
Ось і наші почуття так. То вмирали. То оживали.
Пам’ятаю, як одного разу оживили їх навесні, дерево цвіло, а я стоявши під ним і у глибині обіймів коханого, шепотіла йому на вухо прохання не допустити зробити мені це знову. Щоб не дав мені піти.
Він намагався, та я знову йшла від нього. Я була молода і досить налякана. Поки не пішов він.
Тоді я займала 99,99 % його душі, я і була його душею. Крім мене він любив лишень може свою гітару.
Зараз я і не 0,1 % його життя.
Одне смс за рік, і то від мене.
Одна зустріч за два роки, і то з моєї ініціативи. Лишень на годину, і для розмов про наших нинішніх. А я все ж не могла не дивитись на нього, як і завше, з теплотою у очах, смутком у серці, і словом «люблю» у голові.
Ті люди, які одного разу стали для нас кращими, особливими, ніколи не стануть просто знайомими.
Так. Це правда. Вони ніколи не стануть просто знайомими, вони завжди будуть рідними, продовженням самого себе. Вони знають нас краще, ніж ми себе. Навіть, якщо ми думаєм, що вони не знають нічого, насправді ж вони знають все...
Супер, майстерно-відкрито-метафорично.
(Скажу з досвіду, є ситуації, коли говорити не можна. Слова приземлюють. А так ми можемо читати цей міні-шедевр))))
Біллі Джин відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, дуже приємно це чути, тепло стало від ваших слів. То були почуття рівня підсвідомого, тому слова, мабуть, були тоді і зайві, тому саме такі спогади залишилися)))