Він був один із них, далеко від них
Його домом був безлюдний острів
І сльози на сторінках недочитаних книг
Стук у двері, мов смертельний постріл
Його чекало в гості кам’янисте дно
І води, застиглі від коралової піни
Хоч він помер, уже дуже давно
У день коли рухнули гнітючі стіни
Неприглядної і безіменної фортеці
Де привиди замкнули столітні ворота
Допоки смертна душа не знайдеться
І не зуміє ту гнітючість побороти
Але ніхто не буде йти крізь ці місця
На зустріч ледь помітних німбів
На зустріч майже ідеального взірця
Історії Отця МакКензі та Елеонори Рігбі
Біля лагун на піску лежать ключі
Вони підняті ніким уже не будуть
Окрім холодного бризу уночі
Що їх у синьоокій глибині загубить
Те дно давно усіяне іржавими ключами
Від незламних воріт, і стін, які усюди
Ніколи вже не будуть поруч з нами
Самотні люди
Гарно.
