Ми вже так часто змінюємо маску,
Що забуваєм ким насправді є,
І так наївно віримо в ту казку,
Що важко зрозуміти де ж своє.
Бажання жити – більш не грає ролі,
Цінують люди лиш свої думки.
І хоч бояться жити серед болі,
Але завдати біль-це залюбки.
Ми вже забули, як треба любити,
Не памьятаєм що таке життя.
Бо попри все ми ладні відпустити,
Та не відчути й тіні каяття.
Невже для нас отак усе скінчиться?
Ми будем в масках, та без почуття,
Помре надія, що любов здійсниться.
І ми підем назавжди із життя?
Але ж я так багато не пізнала.
Ні благородства, ні твого тепла.
Кохання також ще не відчувала,
Не врятувала тих кого могла..
Тож від тепер я не боюся болі!
В моєму серці буде віра знов,
Вже досить нам не знати тої волі.
Ми й так занадто стримуєм любов.
