«У давніх словян вона Еродій, в еллінів – Пеларгос, у римлян – Кікоя, у поляків – Боцан, в українців – Гайстер, - схожа на журавля.»
(Григорій Сковорода)
Ми все більше живемо в японському світі – і то не трохи. Камікадзе, сеппуку, харакірі, просвітлення, ритуал, клан, вірність повелителю та імператору, самурай, жорстока краса, порожнеча – все це вривається в наше буття, стає буденним, зримим. Лише проблема в тому, що низка людей – а таких чимало – продовжують мислити звичними категоріями: якщо садочок, то коло хати. Тої самої, що скраю. Але в японському світі хати скраю не буває. Кожна хата в центрі світу сього. І якщо садочок коло – то пелюстки вишень нагадують, що життя людське це мить…
Література нині розхристана як ніколи. І це не тому, що розхристані вітром (саме не віднесені, а розхристані – це в преріях вітер може віднести, у нас не прерія, а лісостеп, навіть степ якийсь лісостеповий) автори нинішньої загірної літератури (а країна вже загірна – по часу – Хвильовий був правий), не тому. Література вдирається в життя – ми живемо на сторінках божевільної сюрреалістичної драми, де життя людське – іграшка в руках божевільного Калігули. О, Альберте! Фантазував ти у своїй лагідній виноградовій Франції, а тут Калігула повернувся во плоті – і виявився зовсім не філософом. І навіть не поетом, що давно пише вірші кров’ю на тему смерті, а просто тупим вбивцею.
Що мені завжди подобалось в ірландському епосі, так це вільне поводження невідомого автора (чи авторів) скел з часом. Дія може відбуватися не тільки у різних просторах – у паралельних світах – реальному і потойбічному сиді, але і різних часах (мало не написав «одночасно»! Це був би взагалі абсурд!). Герої інколи вільно переміщуються в далекого минулого у сьогодення. І навпаки. Так вільно бавитись з часопростором не вміють навіть сучасні модерністи і футуристи. Я маю на увазі футуристів у хорошому значенні цього слова – дехто нині плутає футуризм з комунізмом. І це після того як Бернардо Бертоличчі (сам з колишніх – кому знати як не йому) сказав чесно і відверто у фільмі «Мрійники» - комунізм це маразм. Навіть, якщо він починається як хвороба у юнаків – все одно, ледве народившись перетворюється на маразм.
Я часто думав на дозвіллі (а дозвілля, це не часовий інтервал, це простір – простір у нашій свідомості – одна частина мозку думає про роботу, а інша про вічне), чому деякі сучасні «акули пера» досі вважають літературу забавкою, розвагою, бальзамом, способом лікувати отруєно-ображену самоідентичність. Література давно перетворилася на засіб перетворення світу. Це розуміли в давнину – особливо брахмани індоєвропейців-номадів. За допомогою літератури вони чи то намагалися чи то справді перетворювали світ. В епоху суцільного декадансу автор замкнувся в собі – подумав, що він і є світ, а перетворювати - це значить заперечувати, а заперечувати – значить знищувати, отож і буду писати про знищення – себто про свою власну смерть – бо про щось інше і писати не варто, бо чогось іншого і немає. І кожен автор вважав ці от словесні ігри забавкою. Для себе. Не відаючи, що оцією от грою слів у небуття та буття кожен автор-декадент (а в епоху модерн всі були декадентами – не кажіть мені, що це не так – я не повірю…) готував оцей нещасний ґрунт для зовсім інших дерев – не вишеньки, а сакури.
Тільки не думайте, ради Бога, що література це катана, а поет це конче самурай. Він може ним бути чи стати. Колись самурай справді мусив навчитися писати вірші – інакше який же він самурай. Але краще хай поет лишається не майстром меча, а просто хайдзіном – не всім же гинути на барикадах і кидати в бездушних вбивць пляшки з бензином. Комусь треба спокійно споглядати цю божевільну круговерть і співати сумні пісні про світло місяця…
Згоден з Вами, що література – творення з допомогою слів – це не пустопорожнє абстрактне заняття. Письменник чи поет працює з матерією, але дуже тонкою, не видимою.
Щодо того чия культура культурніша і цікавіша – то тут все не так просто. Не можна сказати, що чукчі духовно бідніші за росіян,( які про них анекдоти придумують), чи що китайська(японська) культура глибша, довершеніша ніж українська. Порівнювати якісь кількісні чи якісні показники – все одно, що мірятись в кого довший … ніс.
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Я про світоглядні характнристики поетів - про світосприймання. Порівнювати культури - марна справа...
Останній абзац немов виправдовує особисто мою позицію в сьогоденні. На барикади вже не піду, але в душі не припиняється боротьба між поетом і громадянином - відчуваю докір совісті.
Дякую, Артуре, за цікаву думку.
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за відгук! Цей твір - вільний потік думки - поети повинні бути різні - навіть у нашу буремну епохи...
"Література давно перетворилася на засіб перетворення світу. Це розуміли в давнину – особливо брахмани індоєвропейців-номадів."
З цією думкою важко не погодитись, але варто додати у таку категорію і сучасні інформаційні засоби, їхня роль дуже потужня...
І: "Комусь треба спокійно споглядати цю божевільну круговерть і співати сумні пісні про світло місяця…" - згоден з Вами, Етсом і Шоном
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Я вже два місяці живу з цим відчуттям,- *Література нині розхристана як ніколи*, але, згодьтесь, добре коли є поети-трибуни, поети-лірики, поети-філософи, кожен знаходить свою нішу і добре, якщо його там знаходять, читають і стають однодумцями, чи навпаки, полемізують. Це і є життя у нашому *розхристаному* світі.
Мені дуже сподобались ваші роздуми про естетику сьогодення вражає
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Таки справді нинішня доба - це доба есею... 
