Чому нас завжди покидаю лише ті, кого не хочеться втрачати?
Навіщо людині дано помирати, коли хочеться жити та кричати?
Проте виходить завжди так, як ми не можемо у думках уявити,
І кров у серці вже застигла, а душу назвжди хочеться закрити!
Хоча вони залишуться у наших серцях і будуть там навіки,
І будем їх уявляти лише на мить, просто закривши повіки.
Нажаль ми будем разом із ними, але тільки у наших думках;
І промовимо до них лиш на могилі, з простими квітками в руках...
До нас у життя також прийде час, коли ми підем з цього світу,
І зійдуть наші різні душі у небо, на далеку і невідому оpбіту.
Надіюсь, що і про нас буде кому згадати і принести ту квітку,
До нас і все назавжди; на просту, напівзгнившу могильну плитку.