«Мамо, та вступіться вже! Та доки будете під ногами суватися?»
«Та зараз - зараз, та лиш вмию таріль за собов. Аби тобі менше було мити, поможу щось. Може бульби дай начишчу, не можу без діла сидіти. Зле мию, кажеш? Та тов самов водов, що ти, а як інакше?
Та не бурчи, Оксанко, що зупа недосолена. Та всип соли кілько треба. А бульба грубо кришена, бо пальці мої ади які покривлені, так й не дрібочуть ножем. А крупа рзсипана, бо тремтєчі руки до миски не донесли, бо мутні очі недовиділи на земли кілько ще визбирати треба.
Та чим я завинила перед тобов, дочко, що не вбзиваєшсі до мене, і ади вже внуки воркают і плюют на мене стару? Якби моя воля, то серце б витягла та й віддала тобі. Коби молоді роки, то й худібку придбала б , аби дітям молочка настарчити. Коби яку копійчину більшу, то й внучатам хату вимурувала б. А так віддаю вам, що маю. Не жени дочко, та змовчи на мої старечі докори.
А що мамлю одної і тої самої, то ади лише найліпше, що памєтаю за життє. Та про дітей і внуків своїх мамлю, бо ще прошу Бога аби жити і видіти вас живих\здорових коло себе.
Не відвертайся, донько, коли вчуєш від мене запах старечий. Нема тої сили, аби щоднини в балію лізти. А у ванну твою тяжко мені, та й та закрита на ключ. Ади сі вмиваю зі сходом і заходом сонця, ади сі вбираю у чисте й святочне. А зморшки і коси сиві не від пороху, а від самоти і байдужости.
Не втікайте з кухні, коли приляжу на тапчані. Не сила мені на порозі з Бурком сидіти чи висіти зоперта на паркані, з котом балакаючи. Кімнату онди хлопцям віддала, бо молодим борше треба. А мені туво на софі добре, та й слово від когось вчую, як за стіл вечеряти сядете.»
Пішла стара мати похилено, говорячи пошепки і подумки то саме, що й вчора. Тилько нині дуже спекотно. Стара лавка потріскала від горєчі. Пес Бровко втмолено хекав і теліпав рожевим язиком, лише хвостом-бубликом постукав по бетону, вітаючи бабуню. І так сиділи обидвоє, і так собі мовчали кожен про своє. По схиленому порепаному лиці текли піт і сльози, довго текли, поки не скінчилися. І не було кому їх втерти, а чи підлити нових. І не було кому до вечері покликати. І ніхто не згадав…
Боляче-боляче. Великий гріх материнські сльози. Деколи здається молоді гадають, що старими не будуть... А старість прийде обов"язково, і ніхто не знає яка на нього чекає.
Оля Бреславська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Таки правда. Можна знайти багато причин оцього нерозуміння молодими старості вцілому. Але ж любов притаманна усім
Дякую
Сильно, Олю. Весь біль і смуток старенької описала. Гірко і страшно відчувати себе не потрібною, ще гірше відчувати себе перешкодою, відсутність якої полегшить життя тим, кого любиш…
Оля Бреславська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Справді, Сашко, ти правий - страшно і гірко. Боляче навіть зі сторони споглядати на такі стосунки, а передати біль матері взагалі неможливо. Я просто спробувала передати ті відчуття
Олю,Ви гарно передали почуття.Майстерно написаний твір!!!! 
