У маленькій кухоньці зібралася родина. Вже вечір, за вікнами, вкритими морозними візерунками, темно, а від того у кухоньці бути надзвичайно приємно. На низенькому ослінчику сидить бабуся; вона маленька, сива, її обличчя зморшкувате, та старенька постійно посміхається, і тому здається, ніби зморшки ті від посмішки, а не від віку. Бабуся щось розповідає, її слова ллються, наче струмок або пісня, і слухаєш їх, наче струмок або пісню, не має значення, про що йдеться-ллється, тобі аби бринів у повітрі цей співучий голос.
Інші – бабусині діти, онуки і правнуки – слухають стареньку, а усі разом вони щось готують на вечерю, та всі чомусь відчувають таке піднесення і радість, наче попереду не звичайна вечеря, а велике свято. На кухоньці панує особливий, ледь не казковий затишок, вже здається, ніби все якось так саме собою готується, ніби ніхто й рук не докладає до страв, що каструлі і пательні самі дають собі ради, вони тихенько булькочуть, випускають запашні хмарки пари, задоволено дзенькають кришками, щось наказують слухняним овочам та соромлять пустотливі виделки, аби ті своїм дзенькотом не заважали слухати бабусю.
Найменший в родині – півторарічний правнук – сидить під столом, слухає разом з усіма бабусю та возить між ніжками столу маленький дерев'яний паротяг. Бабуся дивиться на малого, потім поглядає на свого онука, зовсім дорослого, ба навіть вже із сивими скронями чоловіка, який слухає бабусину безкінечну розповідь та одночасно лагодить якусь іграшку. Старенька каже:
- А я ось добре пам'ятаю, як ти вперше заговорив. Ти ж мовчав рочків до двох, слова жодного нам не казав, батьки твої вже хвилювалися, чого це ти мовчиш. І ось ти був у мене, літо тоді випало дощове, щойно сонечко – ось вже й дощик знов пішов, тільки до хати, а вже й на двір знову можна йти. Ну, та то нічого, зате городина того року була така вже рясна, така багата! Та клопіт був мені із тим дощем, бо прання чимало, а сушити – біда, аж ніяк. – Бабуся сплескує долонями і сміється. - Ось, дивлюся, наче починає розвиднятися за вікном, вже й дощик не стукає, я хутчіш усе те прання на двір, а мале ж отут стоїть у ліжечку, дивиться, як я пораюся. Та ось скоро вже знов дощ зайшов, і така хмара насунула, ніби ніч настала. Я на двір, все швиденько зняла і в хату тягну, а воно мене побачило, ручкою у віконечко, на двір показує та каже: «Баба, дощ іде». Я ж зраділа, те прання кинула мало не у дворі, до нього, обіймаю, цілую, моє ж ти золото, бач, як, одразу заговорило, як людина!
Онук незворушно, без усмішки, вимовляє, не відводячи погляду від іграшки у свої руках:
- А воно злякалося, посиніло і здохло.
Бабуся починає сміятися, за нею починають сміятися усі, сміються дорослі, сміються діти, наче і посуд вже сміється, каструлі з пательнями нишком хихочуть, підштовхуючи один одного у боки, брязкотять у шафці пустотливі виделки, підстрибують на стіні ополоники і тарілки на полиці, а з-під столу зацікавлено визирає малий.
Старша правнука – їй вже сім – дочекавшись тиші, каже:
- Ой, тату, яка ж в нас мова чудова! От порівняй, – і вона з іншим виразом обличчя, старанно вимовляючи усі «О», повільно продекламувала: «А оно іспугалось, посінєло і іздохло!»
Тут вже усі зареготали разом, навіть незворушний онук, кинувши іграшку, плескаючи долонею по коліну та повторюючи крізь сльози: «Іспугалось... Посінєло... Іздохло...»
ID:
486921
Рубрика: Проза
дата надходження: 20.03.2014 06:40:01
© дата внесення змiн: 25.03.2014 06:52:16
автор: Максим Тарасівський
Вкажіть причину вашої скарги
|
А мова таки чудова!
