До краю са́мого - до дна
у безнадію, як у прірву,
а потім птахом вирина,
а потім воскресати віру.
Летіти високо без крил,
купаючись в м`якій блакиті,
залишивши позаду пил
від сподівань тих, що розбиті
в реалій скелі льодові,
що простирадлом, наче пухом,
накрили все на цій землі
і засліпили грішним духом.
До краю са́мого лечу,
а вітер коси розплітає.
Ніхто не чує... від плачу
безкрає небо потопає.
Від крику дикого душі
планети з виміру чужого
осипались, немов кущі
побиті градом... І убого
любов із серця вигляда
і знов ховаючись на днище
розбиті двері закрива...
А вітер рве їх, горем свище.
До краю са́мого... й назад -
над прірвою і цілим світом...
Нехай без крил, крізь грозопад,
хоча б востаннє долетіти.
27-28.03.2014р.
