До тебе у віршах на "ти" - рефлекс,
Бо спогади болять - моє безсилля,
Вже півдесятка літ з тобою "екс",
Але кохання досі як похмілля.
Труять свідомість тіні з моїх шаф,
Безчасся поглинає мої ночі,
Скелети на поверхні - хто ховав
Тепер нехай розкаже про свій злочин.
Бо сотні незавершених розмов
Лишились в зародку,завмерли,пам'ятаєш?
На них ніхто не зважив,ти пішов,
А я із них усе рядки складаю.
Закам'яніли часточки тепла,
Що,милосердний,кинув ти жебрачці,
Я своє серце ними обпекла
І півдесятка літ тепер в гарячці.
Думки про тебе - у смітник, у тлін,
Від того жару тру нервово скроні,
В кімнаті два на два,в оправі стін,
Я у архівах пам'яті в полоні.
Вітаю, Лія.
Радість від Вашого повернення затмарює сум і біль, який так і сочиться з вашого твору.
Дуже прикро, що життя іноді буває таким жорстоким. Шкода. Та сподіваюся, що, попри біль, ви не шкодієте за тим, що з вами сталося.
Лія Ладижинська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
І я Вас дуууже рада бачити))) Сама не знаю, де вона береться та меланхолія. Але усе дійсно добре