Мене температурить третю добу,
То в піт холодний, то в жар кидає.
Я без тебе скоро з розуму, мабуть, зійду.
А тебе як не було, так і досі немає.
Мене лихорадить, колотить, ламає.
Відпускаю тебе й не шукатиму, бо не знайду.
Така куртка у мене холодна. Не те що...
Так, давай не будем про тво́ї обійми.
Я знала, що колись мене ти зречешся.
Та вірила свято. Й кохала до розпачу вірно.
Схиляла голову, ламалась покірно.
Хоч знала, що пі́деш і не озирнешся.
Мої-твої цигарки харкають у попільничку.
На згадку рубці, на щастя фарфорові скалки.
На ніч палити -- згубна, жахлива звичка,
Бо зранку прийдеться докурювати недопалки.
Ти не носив квітів, хоч я обожнювала фіалки.
Я собі сама купувала їх у бабці, в пустій електричці.
Тепер не люблю я квітів. Фіалки засохли.
У грудях здавило, коли ти назавжди пішов.
Губи тремтіли і щоки чимось солоним промокли.
Ти мене не любив, лиш душу нещадно колов.
Ти був гарячим, але відпустило і ти охолов.
А я назавжди німою своєю душею оглохла.
Ти душу нещасну, крихку мою надщербив.
Алементарно, Ватсоне.
Ти просто
мене
не
любив.