Це було так ідеально.
Я думаю, навіть не варто описувати усі моменти.
Знаєш, для мене навіть якоюсь мірою сповідально.
Хоча, чому говорю про міру? У Раю міри немає.
Дивно, що я можу пригадати усі фрагменти.
Не існувало для нас аргументів, не рахували континентів.
Ми так далеко до Сибіру
Але чомусь такі холодні.
Точно залежні надміру ,
Випробовуємо довіру.
Неначе приречені, не раз обпечені
Студенти голодні.
Усі шукали миру у квартирі.
А у нас замість стелі – ніч над головою.
Замість підлоги – під ногами небесами
Були залатані душевні діри.
Лише тепле повітря ( аж гаряче) щипало тіла недитячі.
А ми не боялись полум’я. Часто відчували, як пече у плечі.
Ти просто був там де була я,
А я старанно заповняла твої порожнечі.
Отак і забуваючи часто себе в тобі,
Заточуючись сумом від нестачі тебе ж!
Десь поміж сірими хмарам на землі
Я чекаю чогось, розламуючи себе ж…
Вбивай мене і випивай у своїх снах.
Малюй ту ніч десь поміж думок забитих.
Бо коли я бачу теплі слова у твоїх очах,
Знай, мені так легше горіти.
Мовчиш, чекаючи осені.
І поки температура не спала.
Скоро жовтень, а ти досі із стопами босими.
І я, слухаючи твої мінори, ще не засинала.
Нам би дожити до зими
Не хворіючи
Дощі слухаючи,
Мости підпалюючи
Бо за вікном скоро жовтень почне біситися.
А потім сніг, перший холод, зима.
І хто його знає, що тобі буде снитися.
В ті моменти коли мене поруч нема.
Настала пора, коли потрібно забути про літо.
Але це не означає, що ми перестанемо радіти.
Ми не втратимо своєї справжності,
І не загубимо сутності.
Бо кожного разу , коли я чую твій голос
(зранку, в вечері чи в ночі)
Тоді кожен наголос – своєрідний космос
Від якого я маю ключі.
Але пам’ятаєш, у нас був свій космос.
І я досі дуже боюсь,
Що весною забуду твій голос,
Відречусь від спокус і нап’юсь.
Нам би дожити до зими не хворіючи
Щоб зі снігом прийшов ти до мене на віки.
Але вічного немає нічого, і так мріючи,
Я просто кохаючи ,називаю тебе своїми ліками
Сподобалось!Глибинно! 
