Вона стояла посеред кімнати, тиха ,задумана і велична. Єдина рука безпомічно повисла вздовж тіла. Печаль шаллю огорнула її плечі, а в душу немовби хто накидав каміння. На ліжку спали, посапуючи, діти. Сон був рівним і спокійним. Вони не знали, що сьогодні стали напівсиротами - їхній батько покинув напризволяще сім’ю і поїхав в далекі краї за кращим життям. Він клявся, що повернеться, казав, що висилатиме гроші, казав, що це потрібно їм усім, та вона знала одне: глиняна хатинка під стріхою вимагала добудови, маленький сарайчик – ремонту, город – обробітку, діти – догляду, вона сама –уваги і хоча б доброго слова, а все разом – міцного чоловічого плеча.
Що ж, у дорослому віці доля ніколи не дарувала їй, Алевтині, легкого шляху. Мабуть, це плата за безтурботне забезпечене дитинство, за те, що коли інші в голодні й холодні дні 1932 – 1933 років помирали, або ж перетворювались в нелюдів, вони їли в викопаній землянці під хлівом потай від усього люду, ба, навіть від родичів, заховані батьком крупи, заливши їх крутим кип’ятком. Борони Боже було перебрати, не те, щоб варити.
Дитинство... Воно ніби промайнуло у її житті ...Ледь відчутним променем доторкнулось до її голубих очей, погладило високий лоб, поніжило біле тіло, ось тільки не поцілувало...І тому юність зустріла холодно і непривітно.
Батько був справжнім господарем на землі, більшовики сказали – куркуль і розкуркулили. Його мудрості вистачило на те, щоб відкрито не піти супроти влади, бо інакше – Сибір, а вдома п»ятеро дітей. В той же день, коли в сусідньому селі забрали майно у кума, він з сином вночі викопав землянку під хлівом, і в маленьку дірку під полом, розміром з лантух , скільки зміг впустив під землю готові крупи. Зерно опускати боявся – надто вже цікаві сусіди могли видати, скільки з поля ввіз. Крупи набрались запаху, та все ж зарятували в голодні дні..
А вона... Юна, молода і легковажна, хотіла щастя для всіх людей і щиро вірила в ідеали. Поступила в комсомол. „Як таке могло статися? –питав себе батько, „Це все твоя любов” – кричав він на матір, „Ось тільки нехай додому прийде, - уб’ю” – це вже стосувалося її, Алевтини. І м-а-а-ало не вбив...Побачивши через вікно її веселу й безтурботну, що поверталася зі зборів, зопалу схопив мисливську рушницю, що чудом уціліла після розкуркулення, навів і не цілячись вистрілив. Дріб попав у руку, мама зойкнула і впала серед хати, а батько , ридаючи, залив у неї 200 грамів горілки, прив’язав до воза мотузками – і відпиляв звисаючу руку.
Як тільки стала на ноги – пішла в світи. Довго носила в душі гірку образу і не давала про себе знати. Нікому – ні брату, ні сестрам, ні матері, а про батька й мова не йшла. Одна згадка про нього навертала непрохані сльози – за що скалічив на все життя? Висока, з міцною поставою , довгими пишними русими косами, м»якими рисами обличчя - однорука красуня. Якої ще кари треба за ідею зробити всіх щасливими?...
І ось воно – кохання, перше, справжнє : гаряче, шалене, стрімке і таке коротке. Враз забулось усе: біль, гіркота, образи. Відчула полегшення , захотілось жити і мріяти. Вийшла заміж, взяла прізвище чоловіка, щоб навіки забути минуле... Та щастя таке минуще...Того, кого вимріяла, без кого не мислила собі майбутнього просто вбили серед дороги за те, що не мав у кишені нічого, крім вітру, а вони хотіли грошей. Всередині ніби щось увірвалося, відмерло разом ним, назавжди... Знала – кохання більш не буде, ніколи... Так і сталось... Було щось інше – потяг, необхідність, розуміння, теплота, та тільки не кохання...
Чоловік з яким поєднала своє життя пережив схожу трагедію – його дружина померла від хвороби у нього на руках, і часто, плачучи, він казав, що ніколи більш не зустріне такої жінки. Вона, покійна Настуня , була повною протилежністю Алевтині – тоненька, низенька, кароока, з довгою чорною, мов смола, косою... ЇЇ забрала хвороба. Дітей ні в нього, ні в неї не було, отже, зійшлись і жили не розписуючись, розуміли, - штамп в паспорті нічого не змінить. Горе об’єднало, вони не чекали від своїх стосунків чогось більшого, просто хотілося тепла і розуміння. Згодом народилась донька, Оленочка. Кароока як батько, з широкою посмішкою як у мами . Та не на життя видно – до року й поховали. „За що?” – питала себе по ночам, а вдень працювала, вчилась заново писати – лівою. Ніхто й ніколи не бачив її сліз, навіть чоловік Йосип казав часто – ти наче з кремнію. А далі посипались дітки: син і донька народились до війни з Німеччиною, дві доньки – під час війни, найменші два синочки – близнюки Володимир та Василько народились уже після війни. Один з них, Володя, як і перша донька Оленка, помер у 8-мимісячному віці. Діти росли, бавити їх часу не було, працювала каторжно, румуни хоч і не німці, та робити самі не будуть, а когось з нагайкою заставлять. Так і пішла приказка по селі: „ Нема до тебе румуна з нагайкою...” А в 1944, у жовтні, принесли чужі люди їй згорток і сказали „Візьми, це братова донька, ніхто не має знати, скажеш, що сама народила, і запиши на себе – її матір розстріляли одразу після родів, думали що й вона померла, та пискля просто заклякло, а брат утік в Чорний ліс, його розшукують, і чи виживе ніхто не знає.” Що робити, Йосипе? – спитала тихо. Він, з обмотаними обмороженими ногами лежав тихий і смирний. „Що ж бери, хоч пайок більший дадуть.” На ранок все село гуділо – Гнатівна, так у селі її кликали, родила дитину, а до останнього дня на роботі була, ніхто й не бачив по ній, що вагітна. „Та вона здорова, повна, того й не видно, - на тому й порішили. А тут і Радянська Армія не забарилась – пішов Йосип у піхоту , майже всю Європу пішки болячими ногами пройшов, Слава Богу, вернувся. Здавалось чого треба – чоловік вернувся. Не здоровий, проте живий. Не всі діти вижили, але ж від голоду ніхто не вмер. Є хатина, хоч і одна кімнатка, кладовка та сіни, та все дах над головою. Сарайчик ставили гуртом, усією сім’єю. Стіни з глини та болота, верх – з дилів та стропилів, що наробили з акації, яка росла вздовж понад ровом, де мав би бути тин, накрили солом’яними снопами – все як у людей. Працюй, дбай, рости дітей.
- А, хай йому грець!.. – спересердя стукнула кулаком по столі, аж прокинувся старший син Віктор.
- _Що, мамо? Що сталось?
- Нічого, сину, страшного. Всі живі, здорові. Тато поїхав на заробітки.
- -Коли? Як?
- Вночі, ви щойно лягли, не хотів будити, щоб попрощатись.
- Утік.
- Не смій. Він повернеться.
- -Мгм, як нікому не треба буде.
- Не смій. І меншим накажи – батько поїхав на роботу. Вставай, сину, роботи багато, відтепер – вся домашня робота Ваша з Ольгою. Дуня хай іде до хресної – по господарству допоможе, щось заробить та й поїсть там. Люда нехай за малим приглядає, та глядіть мені, щоб знов не заліз куди. Сніданок та обід – на плиті. А на вечір – як Бог дасть.
- Добре, мамо, йди, ми справимось.
- Свиням дайте та кури випустіть, - вже з порогу гукнула Алевтина.
Ну, ось і все сказала. Тільки в очі сину боялась поглянути – непрохані гості-сльозенята так і просились на гостину. „Ну, оце вже ні. Переб”єтесь. Мені ще чужих доглядати.” Вона була завідуючою садком. Голова колгоспу тричі приходив до неї, поки не згодилась.
- Своїх же повно, раду дати треба. – Відмовлялась вона. До цих пір , навіть у воєнні роки, була завідуючою свинофермою. Вільного часу було мало, бо ж зранку о 6-й приходили свинарки, а вона ще в 5 обійде сторожу, погляне чи все спокійно, де й чому треба дати раду – та й додому, хоч на годину – наварить, напалить – біжить на нараду до голови колгоспу, далі знов на ферму - і так цілий день, до ночі. Та з тих пір, як напали посеред ночі на містку якісь бандюки, голова сказав: „Підеш, Гнатівно, в дитсадок. Пишеш ти грамотно, чітко, краще чим дехто правою. Документам раду дасиш, а діти тебе люблять, недарма ж цілий куток обідати сходиться, наче там ківш меду закопаний посеред хати.”
- І куди це я від свиней, до дітей? Освіти ж немає. Що люди скажуть?
- Що життя тобі зберіг для твоїх дітей скажуть, - стояв на своєму голова.
І вона пішла. Діти плескали в долоні – мама щоранку будитиме їх сама, насипатиме снідати, вестиме в дитсадок та школу. Та не так сталось, як гадалось. Не вміла вона так – наполовину. І тут щоранку бігла на роботу – бо ж людям треба дітей здати, щоб поспіти на роботу. Приймала їх з 6-ї ранку, а вже потім, годин в 9, як дітки поснідають, йшла додому, поралась по господарству, готувала обід і вечерю, і знову на роботу. Прати сама не могла, чоловік або ж старші діти робили це самі - і вона була їм безмежно вдячна. Та й що там прати – штанці та платтячка, що переходили з одного на другого, солдатські рубашки та штани чоловіка, а ще сякі – такі простирадла. Свій одяг як могла, але прала сама. Плаття було одне – на роботу – на „лице”, дома – „навиворіть”, шерстяну кофтину ще з молодості берегла, одягала лише коли вставало чи сідало сонце, щоб не вигоріла та не втрачала кольору. Та це й нічого, аби й не гірше. У Галини, сусідки теж одне, а проте Йосип заглядається. Тьху, заглядався. Тепер десь інде на інших заглядається. А, може, й ні. Може то їй тільки здалось. Господи, що ж це? Невже любов? Та ні, просто страх залишитися один –на-один з дітьми і злиднями. Так, страх, про який вона нікому ні словечком не обмовилась, бо вона ж – Сильна духом, Горда і Незламна, і нікому вона не потрібна буде в сльозах і печалі. А так – ідуть люди зі всього села, та й з інших – кому листа написати, кому вимогу до суду, кому скаргу до Валентини Шевченко чи й до Верховної ради. Хто просто за порадою. І вона пише, радить, допомагає... Хто б самій допоміг?.. Ет, та й годі.
- Агов, Гнатівно! Ти де?
-Іду, - відгукнулась вона й пішла приймати малого Бондаренка, який часто любив поспати на її грудях у надії, що йому нададуть–таки туди доступ. Рідна мати ранками годувала його груддю, бо тих харчів, що були, ледве на старших вистачало. З 25 соток не дуже й прогодуєш сім”ю з 10 осіб, а того, що давали на трудодень ледь-ледь вистачало на хліб від зарплати до зарплати, не те, щоб ковбасу, м”ясо чи одежину якусь купити. Та хвалили Бога за те, що є, і бігли щоранку на роботу: латали дірки в зруйнованих приміщеннях, будували плани на майбутнє і щиро вірили, що все це тимчасово, що ось-ось заживуть краще, стане на ноги держава, а, отже, і всім заживеться багатше і вільніше. А на сьогодні бригадир обгадував усім йти на роботу, і малим, і старим, кому тільки здоров”я дозволяло,– всі на відбудову соціалістичного майбутнього.
- Що ж, думалось Алевтині, - може хоч дітям буде краще жити, чим нам. І заради цієї мрії від ранку до ночі віддавала свою любов і ласку чужим дітям. А свої?...- А свої вставали так само як і вона ранесенько, порались по господарству, доглядали один за одним, навчались – і все без неї. Ото зберуться за пізньою вечерею, Вітя розкаже, що сталось, як пройшов день, хто як вів себе, хто з чого виріс... Свої діти її боялись. Лиш оком кине – і цього досить. Ось тільки Дунічка...
- Віддала дитину в найми,– корила вона себе. А інакше і назвати не можна. Бо ж та майже жила в куми: дітей у них не було, кума хворіла, а Дуня, її похресниця, в неї за робітницю : те зроби, те подай, туди піди, звідси принеси, то помасти, то побіли. І все це – за їжу та сяку – таку одежину. Часто там і ночувала. Ото прибіжить на якусь годинку – з Олею пошепочуться – і назад. Що з виду, що характером – вся в неї – така ж непокірна і горда. Ця нікого не боялась, і ніхто був їй не указ, навіть вона – мати. Хіба що просьбою чи вмовлянням. Чи то відчувала, що матері щиро жаль її було, чи то просто такий протест виріс всередині, що ніяк збороти його не могла... Господи, за віщо?... За віщо їй така кара?... Мабуть, за непослух, - зітхала вона гірко. Бог! В Бога вона вірила, хоч і вважала, що не може бути Бог в образі людини – це щось на зразок велетенського Розуму чи що... Одним словом - Космос, космічна сила тяжіння, що керує всім оцим мурашником, а слово, звернене до Бога – ніби напівпровідник – зв”язок з Космосом. В лівому кутку кімнати, під стелею висіла ікона Ісуса Христа.
- Ти що, здуріла? – кричав на неї голова колгоспу, як побачив. - Комуністична партія не визнає Бога.
–А я не в вашій партії, і вступати в неї не збираюсь. З мене й комсомолу вистачить.- Відказала, як відрізала.
- Та побійся Бога, ти ж весь час на керівних посадах, - а як хтось з району дізнається?, що буде? .
- Що має бути, то буде, а зняти не зніму - і не проси, і не моли.
- Ой, Алю, дивись, діти ж у тебе.
- Мої діти, - то мій клопіт.- Та й посміхнулась.
- Ти чого? – не зрозумів той.
- Мої діти Бога тільки й бояться. Якось, давненько то було, сказала: не ходіть з хати нікуди, бо Бог побачить і все мені розкаже. То вони, грішники, ікону зняли, очі вибрали, і назад повісили. Самі хто куди. Приходжу ввечері – бачу – тільки-но до хати повлітали. Ото питаю: -„Ви це де були? Хто дозволив?” „А Ви як знаєте?”. „Бог мені все розказав.” „ Неправда, - каже Ліда, найменша з доньок, - Бог не бачив, у нього очей немає”. „Ах, ви харцизяки...” Прийшлось знімати і переробляти, спасибі Ганні, сусідці – допомогла. То вони тепер тільки його і бояться – кажуть, Бог і без очей бачить.
Вітя у свої 15 був за господаря. Малесенький, кароокий, з чубом, що вився та без кінця налізав на очі, він усьому давав раду. То не біда, що Ольга з Дунею міцніші, – у нього все було по розпорядку. Як мати наказала – так і виконував. Була у ньому якась така сила погляду, що й кулаків не треба. Старші хлопці його поважали, а менші по роках, байдуже, що міцніші, побоювались. Зовні схожий на чоловіка, вдачу мав діда Гната. Та часом як подивиться, аж мурахи по спині поповзуть – ну чистий тобі батько в гніві. Ех, батьку-батечку, гірка моя доленька, та не чекайте від мене ні каяття, ні прощення. Та й сліз моїх Вам не бачити. На мамині подивіться, та не гнівіть її, не варто. Бо душа її ледь жевріє, а дайте іскру – то спалахне одразу. Як Ви там, мамо? Простіть мене. В голодному 46-му через сусідку прийшла до неї звістка: її сім’я голодує, батько у важкому стані. Поговорили з Йосипом, щоб там не було, а кров є кров. Потрібно допомагати. Вона – завфермою, Йосип - на заводі, та й пайок на дітей не поганий – хоч і були голодні дні, і вони їли юшку з буряка і млинці з кульбаби, та все ж голод їм не так сильно допікав. Відриваючи від дітей, зібрала посилку раз, другий, третій – чим змогла , тим допомогла, від голодної смерті спасла, а слова жодного не написала. Не було нічого і від батька. Писала Тіна, молодша сестра. Кликала в гості, просила за батька і за матір, та серце не відпускало. Діти потай шепталися, а Дуня твердо сказала – „Виросту – поїду”. І вона знала – поїде. Хоч би вже з котримсь із дітей – не сама, та й хоч би сказала – не втекла.
А за вікном – весна... По- дитячому тиха, по-дівочому підступна і несподівана. З-під почорнілого снігу зворушливо виглядає озимина, немов боїться, що зійде сніжок водою, а мороз знову візьметься за своє і скує льодом її ніжні діти-стебельця. Мабуть, у лісі розцвіли підсніжники і проліски. Ліс... Їй, степовичці, завжди було у ньому темно і незатишно. Навіть влітку, коли сонячне проміння немов сяйвом вкривало верхівки дерев, їй здавалось тісно у тому царстві диких велетнів, а низесенькі квіти, що килимом стелились по землі, були такі тендітні та беззахисні, що стискалось серце. А ще при згадці про ліс в її уяві завжди виникав образ Йосипа, який безпомічно сидів під деревом з обмороженими ногами і благально дивився на неї сповненими сліз очима: „Спаси”. Але як? До села кілометрів 5, не менше. Так і несла його на плечах, зупиняючись передихнути кожних 5-6 метрів. Він сильно обхопив її за шию руками, а вона підтримуючи його своєю єдиною за пояс, несла-волочила – спасала. Напартизанили… Йшли добу чи й більше – не пам”ятала. А потім був жахливий місяць виживання – ноги гнили, фельдшер кричав – „ Різати”, вона ніяк не погоджувалась. – „Не для того я його на собі несла, щоб весь вік на руках носити – буду лікувати сама.” І вилікувала. Що тільки не робила – і в череді купала, і чистотілом мастила, і мазі варила. Залишились невеличкі рани, фельдшер сказав: „Екзема. Масти мазями зі зміїним ядом”. Та де ж їх взяти ті мазі. То ж готувала сама як вчила бабка: яйця, вода, оцет або ж сметану з порохом змішувала. Так і лікувались. Хто тепер йому ті мазі готуватиме і де його що в чужому краї брати? Хоч би звістку яку подав чи що?
Рік промайнув мов один день. Спочатку чекала звістки, а потім і перестала. Чужі люди казали, що бачили в Миколаєві. Отже, мав би до її рідні піти, але Тіна нічого про це не писала. Значить не був. Не був, не був. Де ж ти, Йосипе? Чи ж хтось інший вже лікує твої болючі ноги чи сам один-однісінький стикаєшся по світу без грошей і роботи, де?...
- Гнатівно, агов, відгукнись!
- Хто там? Іду-іду.
- Приймай гостей – тебе шукають.
Біля воріт стояли двоє ошатно, по-міському, одягнені молоді чоловік і жінка. Пристально вдивившись в їх обличчя не знайшла нічого рідного.
- Доброго дня.То Ви, пробачте, кого шукаєте?
- Доброго здоров”я. Господаря цього дому, - стримано відповів чоловік.
- А навіщо він Вам?
- Я Денис - його рідний брат . З Комі. А це моя дружина, Тамара.
- О, господи! Проходьте, проходьте. Нема Йосипа, поїхав на заробітки.- А сама розглядала чоловікового брата. Так ось від кого у її Олі ці тонкі губи – братові, та й очима схожі з Йосипом.
- Куди поїхав? Як поїхав? Він же писав, що у вас п”ятеро дітей.
- Таки-так, п”ятеро.- почувся голос Віті, що повернувся зі школи.- А це хто? – не церемонячись спитав у матері.
- Твій дядько Денис. І чому це ти з людьми не вітаєшся?
- _А нічого мені з ними вітатися. Нема тата, нема й брата.
- _Вітю?!! Не смій.
- -Не буду. - та й пішов позад хату до яблуньки.
Алевтина швидко зготувала на стіл нехитру їжу. Що-що, а їсти наварювала на цілий день і з запасом, бо часом і сусідські прибігали пообідати. Налила вишняку, що зберігся з літа. Розговорились. Денис проїздом. Їде у відрядження, вирішив побачити батьківську хату, брата. Його дружина, оглядаючи кімнату, в якій окрім скрині, ліжок, ослона та нашвидкуруч збитих полиць для абиякого посуду не було нічого, спантеличено спитала:
- А як ви тут усі розміщуєтесь?
- Ну, на вулиці не спить ніхто. І Ви не будете, не хвилюйтесь.
Сутеніло, то ж Алевтина, прибравши зі скрині, яка слугувала й столом, дістала звідти 2 білосніжні простині та 2 вишитих наволочки. Це рідна мати, випроваджаючи її в дорогу, дала їй таке придане. І вона берегла їх як зіницю ока, притримуючи для отаких-от гостей, яких завжди вражало, що у такій-то бідності і такий шик. Постелила їм на своєму ліжку, що стояло під стіною, а собі – на долівці, біля дітей. Та Вітя настояв, щоб лягала на тапчан, сам же з Васильком перейшов на її місце. Розмова тривала.
- Та як же він покинув Вас у цій халупі і чому не дає про себе знати? Може, варто в міліцію подати про зникнення?
- Ага,- обізвався Вітя, - щоб нас усіх за нього пересадили. І так приходили конторські та розпитували де подівся. Ми сказали – поїхав до рідні. То що ж нам тепер йти казати, що пропав?
- Добре, Вітю, я бачу ти тут за старшого. Що ж твоя правда, немає у Вас стільки влади і сили, щоб знайти його, а от я таки спробую. І вір мені, він незабаром повернеться. Давайте спати, вранці вставати.
Валентина промовчала, а про себе подумала: «Та вже як Бог дасть, аби лишень живий і не каліка».
На ранок Денис з Тамарою поїхали, просили писати, не забувати, а як Йосип повернеться приїжджати в гості.
Весна брала своє. Город садили під плуга, то ж наробились усі – від неї і до Василька. У квітні діти засадили грядки, а в травні всі разом картоплю: вона вела коня за уздечку, Вітя позаду направляв , дівчата з малим кидали насіння, далі посіяли кукурудзу. Здавалось, з основною роботою справились, можна і відпочити Та на душі було сумно і важко. Вона вже не чекала повернення чоловіка, просто жила, як жили вдовиці чи незаміжні: без надії на просте жіноче щастя. Хоч де правду діти: сватався до неї перевіряючий з району. Казав, ти , не переживай – дітей здамо в притулок, а самі якось виживемо, та й діти підникнуть - додому повернуться. О, ні не бути цьому, мої діти – моє багатство, в когось вони карбованцями вимірюється, а у мене - щирими посмішками і довірливими очима. Що ж я скажу їм: ідіть діти в притулок, а я залишусь дома чужих доглядати та з дядьком щастя наживати? Іди собі чоловіче на другі села, може яка бездітна знайдеться, а матерям не смій такого казати, бо це я тебе пожаліла, а інша на вила посадить мов того фашиста, що й загуде за тобою.
В той день все було інакше: вранці поспішала на роботу, не встигла з Вітьком і словом перекинутись. Прибігла, прийняла дітей, видала продукти, погодила сніданок, обід і вечерю, поспішила у контору виписати м»яса. І все бігом, все поспіхом, а на серці мов хто камінь прив»язав – додолу тягне та тісно йому в грудях, що насилу дух переводить. Що ж воно таке за біда має бути? –мелькнуло в голові - Ану, думки до сіроманців, все буде добре, - заспокоювала сама себе. Прибігла додому, впала втомлено на лавку.
- Лідо, дай – но води. А Оля де?
- Вони з Вітькою в Армію збираються.
_Куди-куди??!, - аж остовпіла. – Де ж вони? Вітю!
-Я тут, мамо.
- Куди це ти там збираєшся?
-В армію мене беруть, повістка ще вчора прийшла, не хотів Вас тривожити.
- А як же я? Як діти? Тривожити? А проводи? За що ж я тебе проводжатиму, копійки за душою немає? – слова вилітали мов бджоли з вулика, а її саму охопив відчай.
- Ну, от я ж казав, що так буде. Сядьте, мамо. Дівчата вже підросли : Олька он яка дівка стала, та й Дунька її доганяє, заберете її з наймів, хай дома попрацюють. Всі мої хлопці йдуть, мамо, ну не можу я відмовитись, та й яка у мене відмова, я що - не такий як усі?
-А чому ж про батька не сказав, що дома немає?
- А що казати?
-І то правда. – Серце стиснулось так, мов хтось витиснув із нього повітря.- Прости, сину, я так звикла, що ти моя опора, що про тебе самого і забула. Прости. Коли треба бути у військкоматі?
-Завтра о 9-й.
-Що ж піду до куми.
До вечера на подвір»ї стояли столи, грав патефон. Зійшлися сусіди та знайомі. Вітя крутився поміж хлопців та дівчат, що прийшли повеселитись на проводах, хатні теж чепурились, всі були заклопотані і веселі. Валентина стояла осторонь і дивилась на всіх так, ніби все це відбувалось не з нею, не її син завтра піде в Армію, не вона залишиться одна – однісінька з дітьми і не буде кому за всім оцим приглянути. В голові сиділа лише одна думка: втекти б. - А куди? Від кого і до кого? Навіщо?- питала сама себе. - А навіщо тобі все це: сім»я без чоловіка, турботи про інших, співчуття? Хотіла бути праведною і справедливою? А що тобі від цього?, - гриз її внутрішній голос.- Дітям ти давно не потрібна, вони навчились обходитись без тебе, ти ж завжди зайнята. Та й хто за тобою спохватиться, Йосипа он уже більше року немає і ніхто не питає, хіба що спочатку цікавились. Діти виростуть, здадуть в інтернат як безбатченків…
-Тьху ти… Господи, прости. І налізе ж таке в голову.А ну-но, куме, зви людей до столу та наливай……
Сонце щойно прокинулось і вигравало своїми промінчиками на її щоках, ніжно лоскотало очі.
Вітя стояв перед нею, зібраний, з сумкою за плечима.
- Мамо, прокидайтеся. Хлопці кажуть зараз машина буде.Простіть мені, мамо, я оце тільки тепер зрозумів як важко Вам буде. Простіть.
- Господь з тобою синку, це ж не війна. Це тільки Армія. Прийдеш, змужнієш, невістку мені приведеш. Ти ж он який у мене став дорослий. Я чекатиму, ти тільки, сину пиши, не забувай нас.- І раптом непрохані сльози річкою полились з очей. Їх назбиралось багато, ще з юності . Почуття переповнювали і виливались сольоними потьоками… Весь біль, що роками каменем лежав у її грудях з юності , розлука з сім»єю, страждання і нерозтрачене кохання, вся гіркота невисказаних слів і прощених образ… Вона хотіла їх спинити, а не могла.
- Що Ви, мамо, не плачте. – Вітя розгублено дивився на неї і не знав що робити: втішати чи й самому плакати.
- Я не плачу, сину. То моя гірка доля виливається через край наповненої чаші. Ти не думай, я сильна, я зможу. Пиши, сину.- А перед очима стояв той ранок, коли Йосип ішов з дому. Якби вона заплакала та попросила тоді, може й не пішов би, а так… і сльози знову залили їй обличчя. Вона обняла сина за плечі, міцно притиснула до себе, і сказала:
- - Дякую тобі, синку за все. Служи вірою і правдою нашому народу, як ти служив нашій родині. В добру путь.
_Агов, є хто дома!!! – хтось несміливо гукнув від воріт і замовк. Хто б міг бути,- машина?
Кинулась до воріт, Вітя за нею .З хати повибігали менші діти. Біля воріт, схилившись на пліт, стояв чоловік. Худий, у старій штопаній фуфайці, з торбою через плече.
- Ви хто? –не спитала, зойкнула.
- Це ж я, Йосип. Приймете?
О, Боже милий! Немов іне було тих недоспаних ночей, тієї важкої до виснажливості праці, тієї гіркої розпуки. Живий. Руки цілі, ноги цілі. Не збрехав Денис, відшукав… Приймати?, А що є вибір?
- Як діти скажуть…
- Тату, а що у Вас у торбі? – Ліда підбігла і схватила його за руки.
- Гостинці… Які зміг…
Віктор мовчав. Мовчала і Ольга. Василько притулився до її колін, обхвативши їх руками, ніби боявся, що цей ось дядько забере його з собою і він більше ніколи не побачить свою матусю. І тільки Дуня підійшла, глянула на нього прямо в очі, глибоко – глибоко, ніби хотіла побачити там щире каяття, і сказала:
- Оце так заробітки. Я в наймах більше заробила. Заходь…Наш Вітька в Армію йде.
ID:
525982
Рубрика: Проза
дата надходження: 26.09.2014 12:32:19
© дата внесення змiн: 26.09.2014 12:32:19
автор: Neteka
Вкажіть причину вашої скарги
|
