Як же тоді ми мріяли бути дорослими.
Стати зіркою у кіно чи просто пожежником.
Ми ходили, гордо піднявши голови,
Ми ж бо найкращі були в усьому Всесвіті.
Уявляли себе героями фільмів чи мультиків,
Вірили в чудо і здійснення усіх наших мрій.
Ми ділили знайомих на ворогів і спільників,
З якими були у команді чи вели таємно двобій.
Ми обрАзи ці потім від всіх і від себе приховували
У великий-великий темний і довгий сейф.
Ми його міцно-міцно на сотню ключів заковували,
Щоб не мав продовження обрАз наших шлейф.
Ми уявляли себе крутими супергероями,
Які неодмінно врятують весь світ,
Ми навіть бились зі злими ворогами,
Тільки ними було щось схоже на нашу тінь.
Літній день ми проводили у дворі та на вулиці,
Збирали компанії, грали й співали пісні.
Навіть, згадую, ми концерти влаштовували.
Ну а публіка наша - знайомі із інших дворів.
Майстрували з одними ми плани і карти,
Які ніби покажуть нам шлях до скарбів.
Іншим же потім ми здивовано їх показували:
"ми знайшли це!" у відповідь: "ну, нічого собі!"
Потім з друзями й картою вирушали в дорогу,
Переважно, по інший бік дому, в якому жили.
Всі позначки розглядали знову і знову,
Скарб - речі, які друзі колись позагублювали.
Ну а ще ми любили будувати будинки,
Які, називали, навіть смішно, "халабудами"
Усі матеріали крали з місцевого ринку,
А сидіти у них ми могли годинами.
Отак всі наші дні дитинства веселі проходили,
Але, на мою думку, правильніше було би сказати,
Вони не проходили, МИ їх проживали наповну,
Адже, вірили в казку і вміли на неї чекати.
21.01.15
Як ніби прощання з дитинством...
