Блукав самотній старець зі сльозами на очах,
Захоплений пейзажами і сонцем в небесах,
Зриває літній вітер капелюха з голови,
Що дує із безсонної глухої рівнини:
"Який же світ чудесний скрізь безмежну призму слів!
Як соромно, що маю вже такий багаж років!
Втрачав себе ще юним в сивих роздумах про світ,
І так прожив, задумавшись, вже майже сотню літ,
Я логіку природи ще із юності вивчав,
Лиш сумнівів вогонь горить із вогких тих кресал,
Ходив завжди, примружившись на сонце і поля,
Тепер мене приваблює небачена земля,
Мій страх голодним яструбом клював мене у бік,
У болях і стражданнях так проходив кожен рік,
Каскад ранкових образів сховався під дощем,
Сльоза з пустих очей моїх на зморшки потече,
І серце часто крається від щезнувших людей,
Що сміхом фарбували мій самотній сірий день,
Доносяться лиш ехом перегуки сотні фраз,
Що зникли в нашій пам'яті на тлі пустих образ,
Любов тримавши за руку, проходили бульвар,
Я рву тепер, блукаючи, долонями бур'ян,
Всі ті, кого любили та безмежно берегли,
Залишились лиш плямами між поля в далебі,
Пройшовши шлях самому, допомоги не чекай,
Життя людське безмежне, та для часу має край,
Лиш мрії розлітаються, як в небі журавлі,
Легенько лоскотавши в світлі сонця рівнини",
Я сам самотній старець на світанку юних літ,
Замружившись, я бачу тільки свій маленький світ,
Так само я блукатиму по горах та полях,
З візитом ностальгії та сльозами на очах.
ID:
571991
Рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата надходження: 04.04.2015 19:36:11
© дата внесення змiн: 05.04.2015 10:44:42
автор: VDMK
Вкажіть причину вашої скарги
|
